**Щоденник**
Сьогодні випав тяжкий день.
Ми з Денисом — він тепер Денис Петрович — вирішили відзначити річницю знайомства у затишній кав’ярні в центрі Києва. Повернулись додому пізно.
— Нарешті прийшли! — зустріла нас на порозі мати Дениса, Віра Іванівна, схрестивши руки. — Де вас носило? Я тут сама з онуками копалася!
— Мам, що трапилося? — здивувався Денис.
— Важко було посидіти з ними? — підхопила я, знімаючи пальто.
— Гуляєте, а я тут працюю! — відрізала свекруха. — Де ж мати цих дітей?
— Вона зайнята, а ви, значить, відпочиваєте! — Віра Іванівна вказала на кухню. — Мийте посуд! Нагулялись — тепер працюйте!
Денис похмурився, відкрив ноутбук. Раптом його руки стиснули кришку. Він побачив щось, від чого кров застигла в жилах.
***
Після весілля ми з Денисом знімали квартиру. Але довелося переїхати до свекрухи — грошей не вистачало. Мої батьки жили в однокімнатній квартирі з молодшим братом, і місця для нас там не було. Денис змінив роботу: зарплата стала нижчою, але обіцяли кар’єрне зростання.
— Оленко, це тимчасово, — запевняв він. — Поживемо в мами, ще й заощадимо. Вона сама, сестра тільки в гості заходить, іноді онуків залишає. Впораємось.
— Я могла б підробляти, і ти теж, — запропонувала я.
— Що, цілісінькі дні працювати? — спалахнув він. — Я весь день в офісі, потім кудись бігти? Додому тільки спати? А життя коли?
— А з твоєю матір’ю в одній квартирі буде життя? — зітхнула я.
— Розумієш, грошей немає! Якщо у мами сподобається, швидше на свою квартиру накопичимо.
Я мовчала. Жити зі свекрухою не хотілося. Племінників Дениса — дітей його сестри Ганни — я бачила лише раз на весіллі. Галасливі, розбещені — враження залишили не найкращі. Але вибору не було.
— Ну і що таке? — зустріла нас Віра Іванівна. — Краще, ніж чужим за оренду платити. Комунальні ділимо на трьох: ви дві частки, я одну. На їжу так само. Я закупляю, готую. Ви прибираєте.
— Гаразд, мам, — погодився Денис. — Оленко, нормально?
— Так… — видихнула я.
Спочатку все йшло добре. Ми поверталися до готової вечері, вранці нас чекав сніданок. Я після роботи брала підробітки в інтернеті, але вихідні псували візити племінників. Ганна майже не з’являлася, залишаючи дітей з п’ятниці до неділі.
Прибирання з ними було неможливе: діти влаштовували хаос, лізли скрізь, могли ввірватися в спальню, якщо ми з Денисом спали.
— Денисе, хай мама забере дітей, — просила я. — Ми ще спимо!
— Це ж діти, — махнув він рукою. — Мої племінники, значить, і твої. Потерпи.
— Я півночі працювала!
— Ніхто тебе не змушував. Гаразд, я встаю. У мене з друзями зустріч, на рибалку їдемо. Повернусь увечері.
— А я? Знову сама залишуся?
— Мама вдома. Хочеш тиші? Дай їм свій ноутбук, нехай грають.
— Чудова ідея! Дай свій, — відрізала я.
— У мене там документи, — сердито сказав він. — А в тебе що, важливіше?
— У мене проект, сьогодні дедлайн! — скрикнула я. — Іди, я сама розберуся.
Так повторювалося не раз. Денис йшов із друзями: то рибалка, то шашлики, то прогулянки. Сьогодні знову пішов.
***
Віра Іванівна годувала дітей.
— Оленко, сідай, — кинула вона. — Млинців мало, але тобі вистачить. Денис сказав, діти можуть пограти на твоєму ноутбуці.
— Це неправда! — обурилася я. — Я нічого не обіцяла. У мене там робота, сьогодні дедлайн.
— Яка жадібна, — хмикнула свекруха. — Ми ж родина! Ганна не дає свій ноутбук, він дорогий.
— У мене вся робота за тиждень! — відрізала я. — Зараз працюватиму.
— Посуд прибери, — кинула Віра Іванівна, беручи телефон.
Я мила посуд, злячись, що ніхто в сім’ї навіть чашки за собою не прибирає. Свекруха вже балакала по телефону:
— Наталко, звичайно, зустрінемося! За годину в торговому центрі. Хто шумить? Онуки. Не хвилюйся, Оленка з ними посидить. Нехай тренується, поки своїх немає.
Я ледь не впустила тарілку. Тихо вийшовши з кухні, я зібралася, взяла ноутбук і пішла. Свекруха мовчала — мабуть, збиралася повідомити про свій відхід в останній момент.
Я пішла в інтернет-кафе, де часто працювала. Влаштувавшись в кутку, замовила каву й заглибилася в проект. За півгодини подзвонив Денис:
— Оленко, ти де? Що за справи?
— Працюю, — спокійно відповіла я. — Сьогодні дедлайн.
— Мама в паніці! Куди ти поділася?
— Не можу працювати в цьому шумі, — відрізала я.
— Ти зірвала мамину зустріч із подругою!
— Нехай запросить її до нас.
— З цими сорванцями?
— Тоді посидь із ними сам, а маму— Тоді сядь із ними сам, а маму відпусти, адже в них є мати, яка не вміє дбати про власних дітей.
(Завершено з крапкою, як просили).
