Мене звати Оксана. Історія моєї родини — це клубок болю та втрат. Коли мені було п’ять років, мої батьки розлучилися. Мама подала на розлучення, закохавшись в іншого чоловіка. Незабаром вона вийшла заміж вдруге. Тато ж ніколи про мене не забував: платив аліменти, забирав на вихідні до свого будинку в передмісті Харкова. Його любов була моїм порятунком у ті темні роки.
Пізніше тато одружився з жінкою на ім’я Наталя, удовою з двома дітьми від першого шлюбу — Андрієм і Софією. Я швидко з ними подружилася. Вихідні у тата стали для мене святом: я відчувала себе бажаною, частиною їхнього теплого світу. Повертатися додому до мами не хотілося — там усе було інакше.
Мама народила двох дітей від нового чоловіка — хлопчика та дівчинку. Разом з вітчимом вони задумали бізнес, але справа провалилася. Борги наростали, як сніжна лавина. Їм довелося продати велику квартиру в центрі Харкова і переїхати у тісну двокімнатну на околиці. П’ятеро в двох кімнатах — жити стало неможливо.
Вітчим почав пити. Мама пішла на роботу, а я, ще підліток, залишилася доглядати за молодшими братом і сестрою. Це зламало мене. Одного дня я зібрала речі та поїхала до тата. З того часу я більше не бачила матір. Знала лише, що брата й сестру забрали в дитбудинок, а її позбавили батьківських прав. Вітчим зник з їхнього життя.
У тата я ожила. Наталя та її мати, бабуся Тетяна, прийняли мене як рідну. Роки минали, і ось мені вже 34. Я заміжня, у мене двоє дітей. Андрій і Софія теж обзавелися сім’ями. Ми стали справжньою родиною, пов’язаною не тільки кров’ю, а й теплом.
Коли померла бабуся Марія, мамина мати, вона залишила мені в спадщину свій будинок у тихому селі під Харковом. Через рік помер тато. Він заповів свою міську квартиру Андрію та Софії, а мені — авто. Ще був недоЗалишився ще недостроєний дачний будиночок, який ми вирішили не продавати, а відремонтувати, щоб збиратися там усією родиною.
