«Сноха навіть не приховує, що ненавидить мене»: вона подзвонила та звинуватила мене в тому, що я руйную їхній шлюб з Дмитром
Я, Надія Іванівна, звичайна жінка шестидесяти років, мати єдиного сина. Усе життя присвятила йому, вирощувала сама після того, як чоловік пішов, коли Дмитру було лише два роки. Працювала медсестрою в поліклініці, тягала нічні зміни, аби в сина було все — і чиста сорочка, і зошити до школи, і гаряча вечеря.
Син виробився доброю, вихованою людиною. Я ним пишаюся. Але тепер мені здається, що він розтратив усе це заради жінки, яка не лише не поважає мене, а й відкрито показує свою ненависть. Його дружина — Оксана.
З першого погляду вона здалася мені… занадто. Надто голосною, надто гордовитою, надто різкою. Коли Дмитро вперше привів її знайомитися, я відчула щось недобре — у її погляді, у манері триматися. Великі темні очі випромінювали виклик, а обличчя не виражало навіть натяку на ввічливість. Але тоді я сказала собі: це упередження. Дмитро закоханий, отже, я повинна спробувати її прийняти.
Пішли в кафе познайомитися ближче. І вже тоді я зрозуміла — з нею буде важко. Вона без сорому відчитала офіціанта, вимагала замінити десерт, бо той був «недостатньо фотогенічним», як вона висловилась. Говорила крізь зуби, наче всі навколо — прислуга. А вбрання її… міні-сукня, яка відкривала все, що можна, і декольте майже до пояса. І це — на зустріч із майбутньою свекрухою. Я ледве стрималась, щоб не вивести Дмитра поговорити.
Списала це на нерви, на хвилювання. Та невдовзі стало лише гірше. Після весілля син рідко телефонував. Я не нав’язувалася, але сумувала. Через місяць не витримала — подзвонила сама. А в трубці — холод. В інший раз, коли він сам мені дзвонив, я чітко почула голос Оксани: «Поклади трубку, годі вже з нею балакати». Вона не шепотіла, говорила це голосно, навмисно.
Не хотіла влаштовувати сцен, але одного разу спитала Дмитра — що коїться? Він зітхнув та розповів. Виявилось, у Оксани непросте минуле. У юності був роман, вагітність, зрада… Вона втратила дитину. Після цього лікувалась у психологів. Дмитро запевняє, що зараз у неї все гаразд, просто вона трохи мнительна. А я відчуваю — це не мнительность. Це ворожість. Відверта, зла.
Через кілька днів після цієї розмови Оксана сама мені подзвонила. Кричала. Звинувачувала мене в усьому. Казала, що я спеціально наговорюю сина проти неї, що хочу зруйнувати їхню сім’ю, що лізу в їхнє життя. Я була в шоці. Я?! Я, яка все життя віддала синові, виховала його сама, тепер — чудовисько?
Дмитро, як завжди, не заступився. Лише повторив те, що каже постійно: «Мамо, я дорослий, тепер у мене своя сім’я». А я хто? Я більше ніхто? Жінка, яка народила й виростила — більше не має права навіть на просту розмову?
Живуть вони в її квартирі. Трьохкімнатна, з новим ремонтом. Оксана хвалилася, що це її заслуга, сама купила. Звичайно, житло — вагомий аргумент. Та чи варто через квадратні метри відривати сина від матері?
Я нічого не вимагаю. Не прошу грошей, не лізу в гості. Просто хотіла залишатися частиною його життя. Дізнатися, як у нього справи, приїхати, обійняти. Невже це злочин?
Іноді мені здається, що Оксана просто ревнує. Не до Дмитра, ні. До мого впливу. Хоч який там вплив — залишились лише спогади. Він з нею говорить на всі лади, а зі мною — офіційно і сухо. Наче чужа.
Але я все ще сподіваюся. Що він прозріє, зрозуміє, що так не можна — викреслювати матір з життя лише тому, що так сказала дружина. Сподіваюся, що в них буде міцний шлюб, що вони усвідомлять — любов до матері не є зрадою дружині.
Я виконала свою роль. Народила, виростила, поставила на ноги. А тепер — відпускаю. Та все ж чекаю. Що він згадає. Подзвонить. Обійме. Не тому, що повинен. А тому, що кохає.
