Ось історія, переказана так, ніби ми з тобою кавку п’ємо і по душах балакаємо.
“Невестка навіть не соромиться, що мене ненавидить” — дзвонить вона мені й звинувачує, ніби я руйную їхнє подружжя з Михайлом.
Я, Наталка Іванівна, звичайна жінка за шістдесят, мати єдиного сина. Все життя йому присвятила, вирощувала сама, бо чоловік пішов, коли Міші всього два роки було. Працювала медсестрою у поліклініці, тягала нічні зміни, аби в сина все було — і сорочка чиста, і зошити до школи, і гаряча вечеря.
Син виріс гарною людиною — добрий, чемний. Я ним пишаюся. Але тепер мені здається, що він усе це проміняв на жінку, яка не просто мене не поважає, а й відверто показує свою зненависть. Дружина його — Олена.
Із першого погляду вона мені здалася… занадто. Занадто гучна, занадто зверхня, занадто різка. Коли Михайло вперше привів її знайомитися, я відчула щось недобре — у її погляді, у тому, як вона трималася. Великі темні очі дивилися на мене з викликом, а на обличчі — ані тіні доброти. Та я тоді подумала: може, це мої упередження. Міша закоханий, отже, треба спробувати її прийняти.
Пішли в кав’ярню познайомитися ближче. І вже там я зрозуміла: з нею буде важко. Вона без сорому лаяла офіціанта, вимагала замінити десерт, бо він, мовляв, “недостатньо фотогенічний”. Говорила так, наче всі навколо — її слуги. А як вона була одягнена… міні-комбінезон, який відкривав усе, що можна, і декольте аж до пояса. І це — на зустріч із майбутньою свекрухою! Ледаче я витримала, щоб не відвести Мішу поговорити.
Я списала це на нерви, на хвилювання. Та ні. З роками стало гірше. Після весілля Міша перестав дзвонити. Я не лізла, але сумувала. Через місяць не витримала — подзвонила сама. А в трубці — холод. В інший раз, коли він мені телефонував, я чітко почула голос Олени на фоні: “Поклади трубку, годі вже з нею базікати”. Вона не шепотіла — казала це голосно, навмисно.
Я не хотіла скандалів, але одного разу спитала Мішу: що відбувається? Він зітхнув і розповів. Виявилося, у Олени непросте минуле. У молодості був роман, вагітність, зрада… Вона втратила дитину. Після цього лікувалася у психологів. Він запевняв, що зараз у неї все гаразд, просто вона трохи мнительна. А я відчувала — це не мниА я відчувала — це не мнительність, це щось глибше, щось, що рве серце на шматки, але я мовчу, бо любов до сина сильніша за власний біль.
