Серце, що знову навчилося битися
Олег поспішав додому, як ніколи раніше. Ще б пак! Останні дні в їхній хаті відбувалося щось неймовірне. Минулого вечора Марічка, його дружина, раптом… зварила борщ. Зрозуміло, ну й що? Дружина приготувала вечерю — звичайна річ. Але тільки не у них.
Півтора роки Марія була тінню самої себе. Після трагедії, що забрала їхню єдину доньку, вона ніби померла разом із нею. Софійка загинула на пішохідному переході — лише 17 років, тільки почала життя, вступила до університету, була розумницею та красуню… А потім — машина. І пустота. Більше дітей у них не було. Хотіли, лікувались, але даремно. Змирились. Вирішили: є донька — і слава Богу, будуть онук…
Але смерть Софійки зламала Марічку. Вона перестала бачити світ: ні чоловіка, ні сонця, ні себе. Лежала годинами, не встаючи. Не милась, не їла, не говорила. Пішла з роботи, бо усмішки колег завдавали болю. Чорна хустка міцно закріпилась на її голові, а в хаті поселилась тиша — глуха, як жальба.
Олег намагався говорити, переконувати, умовляти, витягати її з цієї прірви. Потім втомився, перебрався на диван. Її мати, сива, виснажена від безпорадності, пробувала достукатись: «Ти молода, тобі 36, йому 40. У вас усе життя попереду… А ти себе хорониш».
Але все було даремно. Марічка ніби чекала чогось — або когось.
А тепер… Вона мила вікно. Без сліз. У тій самій чорній хустці, але вже з вогником в очах. І навіть промовила:
— Я спекла картоплю з грибами. Іди мий руки, будемо вечеряти.
Олег застиг. Він не вірив своїм вухам. Щось мінялося.
Спочатку обережно — Марічка почала виходити на вулицю, відвідувати родичів. Потім — усмішки, рідкісні, але живі. На весілля племінника вона зняла жалобну одежу, підстриглась, зробила макіяж. Купила сукню. Вони поїхали в санаторій на море. Сонце, шум прибою, теплі вечори — усе це оживило їх. Там у них стався другий медовий місяць. Смішно, несміливо, як у молодості. Вони сміялись, цілувались… І там же Марія вперше побачила Софійку уві сні. Донька була радісною, сяючою:
— Мамо, ми скоро знову будемо разом. Потерпи трохи…
Прокинувшись, Марічка знала: їй скоро йти. Це не лякало. Але чоловікові не сказала — нащо його турбувати?
Після повернення її запросили повернутись на роботу — напарниця вийшла на пенсію. За пару місяців на підприємстві розпочався медогляд. Марія відчувала слабкість, але мовчала.
На УЗД молодий лікар раптом усміхнувся:
— Вітаю. У вас буде дівчинка!
Марія подумала, що їй почулося.
— Моє серце?
— Ваше теж. Але ви чуєте серденько вашої донечки, — засміявся лікар і покликав Олега. — Татусю, познайомся з донькою.
Вони обійнялись і обоє заплакали.
Вагітність пройшла неймовірно легко. Марічка літала, як на крилах. В термін народилась дівчинка. З першої секунди мати впізнала: вона — точна копія Софійки. Хотіла назвати також, але родичі відмовили: «З ім’ям може й доля перейти…»
Назвали Богданою — «Богом дана».
Зараз Богданці вже п’ять. Вона все більше нагадує Софійку — не лише обличчям, а й характером. Та сама усмішка, ті самі улюблені ляльки, пісні, танці. Та сама тиша і світло в очах.
А Марія з Олегом ніби ожили. Живуть. Сміються. Дихають. Їхній дім знову повний щастя, і в ньому лунає дитяглий сміх. А в серці — подяка і любов.
Життя повернулось. І залишилось.
