Щоденник.
Сьогодні я зрозумів одну жорстоку правду — ти просто зручний. Доки потрібен — тебе пам’ятають.
Роман приїхав за дружиною до тещі — забрати додому після чергової «незначної сварки». Зупинив авто біля старенької дев’ятиповерхівки, поправив комір і пішов до під’їзду. Він уже майже дійшов до дверей, коли раптом помітив когось біля вікна на першому поверсі. Серце стисло.
— Мамо? Що ти тут робиш? — збентежено спитав він, впізнавши свою матір.
— Тихіше, — прошепотіла Ганна Степанівна, — іди сюди.
— Що трапилось? — насупився Роман.
— Підійди та послухай, — показала мати на відчинені кватирку.
Із помешкання тещі лунали жіночі голоси. Говорили голосно, без сорому. То були Тетяна — його дружина — та її мати.
— Мам, ти б бачила, як вони перелякались. Особливо та — зі сльозами на очах. «Я винна, не вберегла онука!» — Тетяна реготала. — Все йде по плану. А мій Романець — справжній подарунок: трохи що — біжить рятувати, як песик. Навіть до лікарні повіз. Я ж знала, що якщо не придавлю його цією «вагітністю», то ніколи не дочекаюся пропозиції.
— Тетяно… ну це ж нахабно, — нерішуче заперечила її мати.
— Мам, ти нічого не розумієш. Зараз головне — відтягнути у нього кватиру. У них ж трешка в центрі, не забувай. Я вже казала — треба з’їжджатись, раз дитина на підході. А потім як-небудь поступово виженемо старих. Головне — Роман усе проковтне. Він же не з тих, що гучно хлопають дверима. Його можна тихесенько… направляти. Як мені треба.
Роман стояв, наче хтось вирвав йому серце з грудей. Він слухав кожне слово, не маючи сили рухнутися. Поряд мати стиснула його руку.
— Чув? — тихо спитала вона.
Він кивнув. Обличчя збіліло, як папір.
— Ходімо.
Вони піднялися в квартиру. Роман різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Тетяна, вся сяюча — мабуть, ще під враженням від власних слів.
— Коханий! А ти чого так рано? — натягнуто посміхнулася вона.
— Гарних слів не збирай. Сам тобі їх привезу, — спокійно сказав Роман. — І завтра подаю на розлучення.
— Що?.. Ти з глузду з’їхав? Чому?
— Бо я все почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я зручний. Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Тетяна спробувала щось відповісти, але слова застрягли у горлі.
Ганна Степанівна лише кинула колишній невістці:
— А я ж себе звинувачувала. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільної мови. А виявилось, серце матері все відчуває. Просто не хотіло бачити.
Вони пішли. Роман не озирався. У грудях ніби полегшало — наче зняв зі спини величезний тягар. Він йшов мовчки, а поруч мати — вперше за багато років — теж мовчала, лише тримала його долоню в своїй. Тиха підтримка, що коштувала більше за все.
