Таємниця з бабусиної скрині: лист, що змінив усе
Мар’яна смажила млинці, коли на кухню вбігла її восьмирічна донька.
— Мамо! Матусю! — з хвилюванням скрикнула Оксана. — Я знайшла дещо у бабусиній кімнаті! Відкрила ту важку скриню біля стіни!
— Як ти її взагалі підняла? Вона ж непідйомна! — здивувалася Мар’яна, зменшуючи вогонь під пательнею.
— Це неважливо! Ходімо, ти мусиш це побачити! — потягнула її за руку дівчинка.
Мар’яна, схвильована тоном, вимкнула плиту й пішла слідом. У бабусиній кімнаті все стояло на своїх місцях, тільки стара скриня була розкрита, а на підлозі лежав пожовтілий конверт. Оксана обережно передала його матері.
— Подивись, що там.
Мар’яна розкрила конверт. Всередині — лист, написаний акуратним, але тріхи тремтячим почерком. Прочитавши перші рядки, жінка опустилася на край ліжка. Серце шалено калатало.
— Бабусю… — прошепотіла вона, — чому ти ніколи не розповіла мені про це?
Ганна Степанівна, мати Мар’яни, давно жила сама у невеликій трьохкімнатній квартирі на околиці Львова. Чоловік помер, дітей у них не було, а племінниця Іринка — єдина родичка, все рідше відповідала на дзвінки. Бувало, старушка сиділа біля вікна, згадуючи чоловіка, осінь, прогулянки в парку, і думала — а що залишиться після неї?
Та одного разу в її житті з’явилася Олена — сусідка з сходової клітки, добра, трохи загублена дівчина років двадцяти п’яти. Її історія вразила Ганну Степанівну: кинув чоловік, обдурив, вигнав після продажу її рідного дому, а в чужому місті вона лишилася ні з чим. Прихистила її тоді старушка — просто від серця.
Олена була вдячна до сліз. Вона прибирала, готувала, заварювала смачний чай, приносила квіти з ринку, слухала її оповіді. А Ганна Степанівна уперше за довгі роки відчувала, що не сама. Дівчина стала їй майже як рідна онука. Майже. Бо рідних у неї не було… Чи може, все ж були?
Одного разу Ганна Степанівна побачила старе фото в альбомі Олени — знайоме обличчя. Чоловік. Молодий, у санаторії. На знімку він обіймає жінку, схожу на Оленину бабусю. І тоді все склалося. Бурхливий роман, який він колись не визнав. І дівчинка — його онука. Олена. Вона. Її дитина.
Сказати вголос вона не змогла. Не хотіла, щоб дівчина думала, ніби її прихистили з жалю. Тому Ганна Степанівна просто написала лист. Простий, зворушливий, у якому зізналася, що завжди відчувала в Олені рідне тепло. І лишила їй усе — дім, спогади, турботу і любов.
Вона встигла видати Олену заміж — за порядного чоловіка, розумного, доброго, який із повагою ставився до старушки. Ганна Степанівна померла спокійно. Усміхаючись.
Багато років потому, у день народження бабусі, маленька Оксана — донька Олени — відкрила ту саму скриню й принесла лист.
— Мамо, ти мусиш це прочитати, — сказала дівчинка серйозно.
Мар’яна прочитала й заплакала. Гаряче, гірко. Чому та, кого вона називала просто «сусідкою», ніколи не відкрила їй правди?
— Бо вона полюбила тебе ще до того, як дізналася, хто ти, — тихо промовив її чоловік, обіймаючи за плечі.
На небі, у білих хмарах, двоє дивилися униз — і посміхалися. Вони знали: їхня любов і тепло не пропали. Вони передалися далі. Через покоління. Через таємницю. Через добро.
