Жодного дня без свекрухи: як чужа жінка перетворила моє життя на пекло
Коли ми з Олегом одружилися, перше й, як мені тоді здавалося, розумне рішення — жити окремо від батьків. Він працював інженером у гарній приватній компанії, а я вклала свою частку від продажу бабусиної квартири в іпотеку. Ми почали будувати своє гніздечко, мріючи про тишу, затишок і власну родину. Та хто б міг подумати, що в ці стіни разом із нами вселиться його мати…
Фізично вона не жила з нами. Але відчуття, ніби вона в кожній розетці, у кожній шафі, у кожній ложці. Жодне рішення, жодна покупка, жодна подія не проходять без її активного втручання — чи то вибір чайника, штор або навіть звичайного килимка для ванни.
Варто лише зіткнутися з потреби змінити занавіски — свекруха вже тут, з папками, каталогами та повним набором порад. На свята вона пише сценарії, ніби ми беремо участь у конкурсі художньої самодіяльності. Одного разу ми з друзями запланували зустріти Новий рік у будиночку за містом. Усе було оплачено, закуплені продукти, замований транспорт. Але вона влаштувала такий спектакль, що й Станіславський би оплескав стоячи. Сльози, докори, нарікання: «У такий вечір — і кинути матір!» У результаті ми залишилися вдома, гроші втратили, а вона весь вечір критикувала артистів по телевізору, сидячи в кріслі з виглядом імператриці.
Коли я нарешті завагітніла, ми з Олегом вирішили переробити гостьову кімнату під дитячу. І лише згадали про це в розмові… Наступного ранку вона вже стояла на порозі з двома робітниками і рулонами шпалер у обіймах. Я навіть слова не встигла вставити — почався ремонт. За її планом. У її кольорах. За її баченням. А я стояла осторонь у власному домі й відчувала себе чужою.
Я тисячу разів говорила чоловікові, що мені важко. Що я не відчуваю себе господинею. Що хочу сама обирати — від шпалер до губки для посуду. Але у відповідь чула одне й те саме: «Мама просто хоче допомогти. У неї гарний смак. Вона робить усе з любові». А моя любов? Мої бажання? Мій смак? Чи все це нівечиться лише тому, що я не народила «такого чудового сина»?
І ось апогей. Вона прийшла й урочисто оголосила: «Ми з Олегом їдемо у відпустку. До Туреччини. Мені потрібно відновитися, адже я все тягну на собі». Я стояла з животом на сьомому місяці, і в мене не було слів. Жодного. Чоловік пробурмотів, що не може її одну відпустити. А я сказала прямо: якщо він поїде з нею, може одразу забути, що в нього є дружина.
Результат? Вона вдерлася в дім з криками, що я їй заздрю. Що вона народила й виховала мені чоловіка, а я невдячна. Що не можу поїхати, бо «сама пузо наїла», і тепер заважаю їй хоч трохи відпочити від «цього невдячного життя». І взагалі, вона все для нас робить, а ми…
Я вже не знаю, що правильно, а що ні. Я втомилася жити утрьох, коли у шлюбі лише двоє. Я не хочу воювати, але й миритися з цим неможливо. Я відчуваю, як втрачаю саму себе — як жінку, як дружину, як майбутню матір. Мені страшно, що коли з’явиться дитина, вона не лише підгузки обиратиме, а й ім’я, і школу, і з ким їй дружити.
Дівчата, може, підкажете, як вижити поруч із такою «золотою» свекрухою? Чи це безнадійно, і треба просто змиритися, що тепер вона буде зі мною до кінця моїх днів — як тінь, як фон, як голос за кадром, який завжди голосніший за мій?
Пишіть. Я більше не знаю, як боротися з цією бізнадією…
