Наша донька соромилася нас через те, що ми з села. І не запросила на весілля…
Ми з чоловіком завжди жили просто, але гідно. Свій хатка, город, корови, клопоти — усе наше життя було підпорядковане одній меті: виростити нашу єдину доньку доброю людиною. Для неї ми готові були на все. Все найкраще — їй. Нові черевики? Без питань. Пальто, щоб не гірше за міських? Звичайно. Ми й останнє з себе знімали, аби в неї все було, як у людей. Вона росла гарною, розумненькою. Вчилася відмінно, мріяла про місто. А ми лише раділи — буде в нашої Марійки доля інша, не як у нас.
Чоловік завдяки старим знайомствам влаштував її у престижний столичний університет. На бюджет. Ми пишалися цим, як власною перемогою. Допомагали, як могли — і гривнею, і словом. Кожен її приїзд додому був для нас святом. Ми слухали її розповіді, як казку: робота в офісі, залицяльник із доброї родини — Олексій, син підприємця. Вона сяяла, коли розповідала про нього. А ми лише думали: коли вже весілля…
Але роки йшли, а пропозиції так і не було. Чоловік одного разу не витримав: «Запросіть Олексія до нас, хоч познайомимося!». Вона замовчала, згадала про зайнятість. Раз, другий. Підозри зростали. Щось було не так. І ось одного разу ми з чоловіком вирішили: поїдемо до столиці самі. Адресу знайшли в старих паперах. Купили солодощів, вдяглися найкраще й рушили в дорогу.
Будинок виявився розкішним. Камінь, скло, охорона. Нас зустрів чемний чоловік і провів усередину. Розкіш, як у кіно. Ми стояли, не знаючи, куди дивитися, поки не запросили у вітальню. І тут я побачила це. На столі — велике весільне фото в рамках. У білій сукні, з букетом — наша Марійка. Чоловік застиг, ніби кам’яний. А я відчула, як земля тікає з-під ніг.
— А ви чому, до речі, на весілля не приїхали? — несподівано запитав Олексій.
Ми з чоловіком переглянулися. Що йому сказати? Що ми навіть не знали? У цю мить з’явилася вона. Марійка. Обличчя її витягнулося, губи затремтіли. Я жестом попросила вийти поговорити. Спочатку вона щось незрозуміло бурмотала, але потім здалася:
— Я не запросила вас… тому що… ви з села. Мені було соромно. Я не хотіла, щоб усі знали, що мої батьки — прості селяни…
Ці слова врізалися в серце. Ніжом. Як так? Ми? Сором? Ми, які віддали їй усе? Які працювали без вихідних, аби в неї було майбутнє?
— А Олексій? — запитала я, ледь дихаючи. — Він знав?
— Так. Він наполягав, щоб ви були на весіллі. Навіть надіслав запрошення, але я сказала йому, що ви відмовилися…
Ось так. Ми — сором, який вона сховала. Навіть не дала можливості бути у найважливіший день її життя. Не сказала, не пояснила, а просто викреслила.
Ми поїхали того ж дня. Без сліз, без скандалу. Лише в душі — пустка. Як жити далі, якщо власна дитина відвернулася від нас? Як знову повірити, що усе було не даремно? Що ми виховували не чужу людину?
Відтоді Марійка не дзвонить. І ми теж мовчимо. Не через образу — через біль. Бо не знаємо, що сказати тій, яка так легко нас зрадила.
