Ось історія, адаптована для української культури:
Секрет із бабусиної скрині: лист, який змінив усе
Оксана смажила млинці, коли на кухню вбігла її восьмирічна донька.
— Мам! Мамо! — з хвилюванням скрикнула Марічка. — Я знайшла дещо у бабусиній кімнаті! Відкрила ту важку скриню біля стіни!
— Як ти її взагалі підняла? Вона ж непідйомна! — здивувалася Оксана, зменшуючи вогонь під пательнею.
— Це неважливо! Ходи, ти маєш це побачити! — потягла її за руку донечка.
Оксана, схвильована тоном, вимкнула плиту і пішла слідом. У бабусиній кімнаті все стояло на своїх місцях, лише стара скриня була розкрита, а на підлозі лежав пожовтілий конверт. Марічка обережно передала його матері.
— Подивись, що там.
Оксана відкрила конверт. Усередині — лист, написаний акуратним, але трішки тремтячим почерком. Прочитавши перші рядки, жінка опустилася на край ліжка. Серце шалено калатало.
— Мамо… — прошепотіла вона, — чому ти ніколи не розповіла мені про це?
Ганна Іванівна, мати Оксани, давно жила сама у невеликій трикімнатній квартирі на околиці Львова. Чоловік помер, дітей у них не було, а єдина родичка — небога Тетяна, — все рідше відповідала на дзвінки. Іноді бабуся сиділа біля вікна, згадувала чоловіка, осінь, прогулянки в парку, і думала — а що залишиться після неї?
Але одного дня у її житті з’явилася Соломія — сусідка з під’їзду, добра, трохи загублена дівчина років двадцяти п’яти. Її історія вразила Ганну Іванівну: кинув коханий, обдурив, вигнав після продажу її рідного дому, а у чужому місті вона залишилася ні з чим. Прихистила її тоді бабуся — просто від серця.
Соломія була вдячна до сліз. Вона прибирала, готувала, заварювала смачний чай, приносила квіти з ринку, слухала її оповідання. А Ганна Іванівна вперше за довгі роки відчувала, що не сама. Дівчина стала їй майже як рідна онука. Майже. Бо рідних у неї не було… Чи може, все ж таки були?
Одного разу Ганна Іванівна побачила стару фотографію в альбомі Соломії — знайоме обличчя. Чоловік. Молодий, у санаторії. На знімку він обіймає жінку, схожу на Соломіїну бабусю. І тоді все склалося. Запальний роман, який він колись не визнав. І дівчинка — його онука. Соломія. Вона. Її дитина.
Сказати вголос вона не змогла. Не хотіла, щоб дівчина думала, що її прихистили з жалю. Тому Ганна Іванівна просто написала лист. Простий, зворушливий, у якому зізналася, що завжди відчувала у Соломії рідне тепло. І залишила їй усе — дім, спогади, турботу й любов.
Вона встигла видати Соломію заміж — за порядного чоловіка, розумного, доброго, який із повагою ставився до старої жінки. Ганна Іванівна померла спокійно. Посміхаючись.
Багато років потому, у день народження бабусі, маленька Марічка — донька Соломії — відкрила ту саму скриню і принесла лист.
— Мамо, ти мусиш це прочитати, — сказала дівчинка серйозно.
Оксана прочитала й заплакала. Гаряче, гірко. Чому та, кого вона називала просто «сусідкою», ніколи не відкрила їй правди?
— Бо вона полюбила тебе ще до того, як дізналася, хто ти, — тихо промовив її чоловік, обіймаючи за плечі.
На небі, у білих хмарах, двоє дивилися униз — і посміхалися. Вони знали: їхня любов і тепло не пропали. Вони передалися далі. Через покоління. Через таємницю. Через добро.
