Жодного дня без свекрухи: як чужа жінка перетворила моє життя на пекло
Коли ми з Дмитром одружилися, перше й, як мені тоді здавалося, розважливе рішення — жити окремо від батьків. Він працював інженером у гарній фірмі, а я вклала свою частку від продажу бабусиної квартири в іпотеку. Ми почали будувати своє гніздо, мріючи про тишу, затишок і власну родину. Та хто б міг подумати, що в ці стіни разом із нами вселиться її мати…
Фізично вона не жила з нами. Але відчуття, ніби вона в кожній розетці, у кожній шафі, в кожній ложці. Жодне рішення, жодна покупка, жодна подія не обходиться без її активної участі — чи то вибір чайника, штори чи навіть звичайного килимка для ванни.
Варто лише обмовитися, що треба змінити занавіски — свекруха тут як тут, з папками, каталогами та полним набором порад. На свята вона складає сценарії, ніби ми беремо участь у конкурсі художньої самодіяльности. Одного разу ми з друзями спланували зустріти Новий рік у будиночку за містом. Все було оплачено, закуплені продукти, замовили трансфер. Але вона влаштувала такий спектакль, що Станіславський би аплодував стоячи. Сльози, докори, зойки: «У таку ніч — і кинути матір!» У результаті ми залишилися вдома, гріші пропали, а вона увесь вечір критикувала артистів по телевізору, сидячи у кріслі з виглядом імператриці.
Коли я нарешті заважатніла, ми з Дмитром вирішили переробити гостеву кімнату під дитячу. І лише згадали про це у размові… Наступного ранку вона вже стояла на порозі з двома робітниками і рулонами шпалер у обіймах. Я навіть слова не встигла вставити — почався ремонт. За її планом. За її кольорами. У її виконанні. А я стояла остороннь у власному домі й почувалася чужа.
Я тисячу разів казала чоловікові, що мені важко. Що я не почуваюся господинею. Що хочу сама обирати — від шпалер до губки для посуду. Але у відповідь чула одне й те саме: «Мама просто хоче допомогти. У неї добрий смак. Вона робить усе з любові». А моя любов? Мої бажання? Мій смак? Чи все це нівелюється лише тому, що я не родила «такого чудового сина»?
І ось апогей. Вона прийшла й урочисто оголосила: «Ми з Дмитром єдемо у відпустку. До Туреччини. Мені треба відновити сили, адже я все тягну на собі». Я стояла з животом на сьомому місяці й не мала слів. Жодного. Чоловік промурмотів, що не може її одну відпустити. А я сказала прямо: якщо він поїде з нею, може відразу забути, що в нього є дружина.
Результат? Вона вдерлася у дім з криками, що я їй заздрю. Що вона народила й виховала мені мужа, а я невдячна. Що не можу поїхати, бо «сама пузо наїла», і тепер заважаю їй і трішки відпочити від «ось цього невдячного життя». І взагалі, вона все для нас робить, а ми…
Я вже не знаю, що правильно, а що ні. Я втомилася жити втрьох, коли у шлюбі лише двоє. Я не хочу воювати, але й миритися з цим неможливо. Я відчуваю, як втрачаю саму себе — як жінку, як дружину, як майбутню матір. Мені страшно, що коли з’явиться дитина, вона обиратиме не лише підгузки, а й ім’я, школу й з ким йому дружити.
Дівчата, може, підкажете, як вижити поруч із такою «золотою» свекрухою? Чи це безнадійно, і треба просто смиренно прийняти, що тепер вона буде зі мною до кінця моїх днів — як тінь, як фон, як голос за кадром, що завжди голосніший за мій?
Пишіть. Я більше не знаю, як боротися із цим божевіллям.
