Остання дорога під дощем
Холодний осінній дощ стікав по розмитій дорозі, що вела до села Вербівка. Василь Іванович, згорблений під потоками води, уперто йшов уперед. Багно липло до чобіт, кожен крок давався з трудом, але він не зупинявся. Сьогодні він мусив бути там, біля своєї Оксани. Нарешті крізь сіру завісу дощу виступили обриси старого цвинтаря.
— Ось і її верба, — прошептав Василь, і голос йому зламався.
Він підійшов до скромного надгробка і важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг холоне. Дощ змішувався з сльозами, стікаючи по зморшкуватому обличчю. Скільки б він так стояв, занурений у спогади — невідомо. Але раптом позаду почулися кроки. Василь обернувся й завмер, серце стиснулося від несподіванки.
Того ранку було понуро й сумно. Василь Іванович, кутаючись у стару плащівку, стояв на автобусній зупинці в місті. Автобус запізнювався, і це його дратувало. Поруч молода дівчина безтурботно сміялася, базікаючи по телефоні, не звертаючи уваги на його насуплений погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — зніяковіло відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, я перетелефоную, добре?
Настала важка тиша. Василь відчув себе ніяково — його грубість вразила навіть його самого. Він покашляв і пробурмотів:
— Вибачте, сьогодні не в гуморі.
Дівчина подивилася на нього з м’якою посмішкою:
— Нічого, така погода, усі нервуватимуть. А я люблю осінній дощ. Пахне, ніби сама осінь дихає!
Василь мовчав, лише кивнув. Він не був схильний до розмов із незнайомцями. Цим завжди займалася Оксана. Вона вирішувала усе: від рахунків до спілкування з родичами. Василь сприймав її турботу як належне, не замислюючись, поки вона була поруч. Без неї його світ став пустим, як випалена нива.
Дівчина, не збентежена його мовчанням, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнився. Тоді запізнілі встигнуть. Ось моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Василь хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті виринула Оксана. Якби сорок років тому він не встиг ускочити в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як склалося б її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Оксана завжди вміла бачити світло навіть у найпохмуріші дні. Її посмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Василь, і очі заллялися сльозами.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вербівки їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я онучка тітки Ганни, їду її відвідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Василь. — Там її рідні місця.
— А як її звуть? Може, чула.
— Коваленко. Оксана Михайлівна.
Дівчина задумалася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, до міста переїхала, — пояснив Василь. — Лише батьків відвідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовк, поринувши у спогади. Оксана так любила Вербівку, мріяла, щоб вони всією родиною частіше туди їздили. Але в Василя вічно не вистачало часу. Тепер час є, а родини немає. Син Андрій завів своє життя, онуків не возить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махаючи рукою. — Сюди, Наталю!
Вона обернулася до Василя з посмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу показався автобус. Дорога до Вербівки займала близько двох годин. Василь згадав, як у молодості Оксана одного разу запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. То був час, сповнений надій і тепла.
Потім почалася буденність. Вони з Оксаною рідко сварилися — з нею було неможливо сваритися. Її терпіння і доброта були безмежні. Але Василь змінився, почав сприймати її любов як щось належне, не цінуючи тих миттєвостей, що вони ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Цінуй».
Коли автобус заїхав у село, серце Василя забилося швидше. У пам’яті виринала цитата з книги: «Пекло — це коли ніколи вже».
Дощ у Вербівці лив не перестаючи, дзвонив по даху автобуса. Василь важко підвівся:
— Моя зупинка.
Він ступив під ливень, не озираючись. Дівчина з подругою теж вийшли, сховавшись під навісом. Побачивши, куди він йде, вона гукнула:
— Куди ви? Там же лише цвинтар!
Василь зупинився, обернувся, але промовчав. Його погляд сказав усе. Дівчина, опустивши очі, зрозуміла.
Того дня, коли Оксана пішла назавжВасиль глянув на неї, на її щирі очі, що так нагадували Оксанині, і вперше за довгі роки відчув, що його серце поступово відлигає.
