Коли я виходила заміж за Марка, мені здавалося, що все буде гарно. Ми були молоді, закохані, сповнені мрій. Він — студент КПІ, я — на останньому курсі педуніверситету. Обоє з маленького містечка, обидва мріяли залишитись у Києві, де навчалися. Після весілля взяли іпотеку на однушку у спальному районі. Здавалося, ось воно — початок дорослого життя. Все буде, якщо докласти зусиль.
Але через рік усе пішло шкереберть. Я завагітніла, втратила підробіток. Моя стипендія та дрібні гонорари вже не рятували. Марко працював, але його зарплати ледь вистачало на їжу. Платежі за квартиру щомісяця витягували з нас останнє. Тоді ми вирішили: здаватимемо помешкання, а самі переїдемо до свекрухи. Тимчасово, казали собі. Лише на пару років, поки не встанемо на ноги.
Маркова мати, Надія Степанівна, на той час вже пішла на пенсію — офіційно, хоча їй щойно минуло п’ятдесят. Жінка енергійна, доглянута, завжди з макіяжем, у новеньких блузках. Від самого початку нашого шлюбу вона не лізла у наші стосунки, не дзвонила кожні п’ять хвилин, не нав’язувала «як правильно». І спочатку я думала — пощастило. Спокійна, розсудлива, вихована. Що ще треба?
Коли ми з чоловіком повідомили їй про переїзд, вона зітхнула, але пустила. Без захвату, але терпимо. Ми зайняли маленьку кімнату, поставили дитяче ліжечко. Я сподівалася, що коли народиться дитина, свекруха допоможе. Хоч трохи: погойдати, поки я посплю, подержати на руках, поки схожу в душ. Але вже у пологовому, коли Марко привіз перші фото сина, вона сказала фразу, яку я не забуду ніколи:
— Запам’ятай: я сина виростила. А тепер у мене заслужений відпочинок. Я баба, а не безкоштовна нянька.
Я тоді навіть слів не знайшла. Ридала вночі, притискаючи малого до грудей. Адже це був її онук. Кров. А вона дивилася на нього, як на чужого. Холодно. Байдуже.
Але вибору в нас не було. Ми продовжували жити разом. Я хапалася за будь-які підробітки: писала статті, перевіряла тести, перекладала тексти. Грошей ледь вистачало на підгузки та їжу. А свекруха… Жила своїм життям. Вранці йшла на фітнес, увечері — з подругами у кафе. Телевізор включала на повну, коли дитина засинала. Попросиш про допомогу — це ж «не її обов’язок».
Моя мама, яка живе у Чернігові, тільки розводила руками:
— Та я б з онуком не розлучалася! Це ж щастя! Як можна бути такою байдужою?
Але що з того? Батьки далеко, працюють. Допомогти не можуть. А ми — у постійній біганині.
Коли син підріс, ми віддали його до ясел. Я одразу влаштувалася на повноцінну роботу. Зарплата була невелика, але стабільна. Мріяла вирватися з нуждІ ось тепер, коли син підріс, а ми навчилися обходитися без її допомоги, я розумію, що деякі речі просто не варто чекати від інших, бо найголовніша опора — це ми самі.
