Він повернувся додому напередодні ранку. На губах – присмак минулого.
Степан переступив поріг майже на світанку. Його не було цілу ніч. У передпокої зустріла Марічка – бліда, з заплаканими очима, у нічній сорочці, боса.
— Чому не подзвонив? — її голос дрижав, наче струна.
— Не зміг… Пробач, — тихо відповів він, уникуючи погляду. Пройшов у кухню, автоматично поставив джезву, засипав мелену каву, долив води.
Він не знав, з чого почати. Що сказати? Як пояснити, що одна ніч перевернула його всередині? Зрозуміє Марічка? Повірить?
Вона сіла навпроти, мовчки, без докорів. Просто чекала.
Степан дістав із кишені акуратно складений аркуш, розгорнув. Лише один погляд дружини – і вона все зрозуміла. Ім’я. Лише одне слово: «Оксана». І все стало на свої місця.
Три роки тому. Все почалося у звичайну п’ятницю.
Робочий тиждень закінчився. Степан Олегович, керівник інженерного відділу будівельної компанії, із полегшенням зачинив за собою двері офісу. Було тепло, пахло весною та надіями. Він мріяв про тиху вечерю, про сміх дітей, про плани на дачу з улюбленою дружиною Марічкою. Усе було, як завжди. До одного випадкового погляду.
Він побачив її.
П’ятнадцять років без зустрічей – і впізнав одразу. Оксана. Перше кохання. Та, від якої колись горіло в грудях, перехоплювало подих і німіли долоні.
Він згадав: восьмий клас, її золотисті кучері, сором’язливі усмішки, несміливі погляди. Перше зізнання. Три роки шкільної дружби, поцілунок на випускному, обіцянка бути разом… А потім – холодне прощання: «Я виходжу заміж. Наше дитинство – у минулому».
Він страждав, але життя не зупинилося. Була Марічка. Надійна, спокійна. З нею він побудував сім’ю, народилися діти, з’явилися звички та буденність.
Але та зустріч… Вони стояли обличчям до обличчя на проспекті. Оксана розповідала щось про наукову конференцію, про суботу в місті юності. Він ківнув, але чув не слова – а біяння свого серця.
У кав’ярні все переплелося – минуле і теперішнє. Оксана – успішна, гарна, заміжня. Дітей поки нема, але все попереду. Вона сміялася, торкалася його руки – і він забував, хто він, де він і кому має подзвонити.
Потім був номер у готелі. Шампанське. Гірко-солодка ностальгія. Тієї ночі він знову був тим юним закоханим. Він цілував її волосся, шепотів те, чого не сказав у юності. Оксана повторювала: «Я ніколи тебе не забувала».
Але ранок настав, як вирок. На вокзалі вона плакала, він мовчав. У потязі вона лишила номер – на зім’ятому паперці. І зникла.
Степан повернувся додому. На світанку. Винуватий, розгублений. Діті вийшли з кімнат – тривожні, затихлі. Він навіть не знайшов слів. Лише прошепотів:
— Пробачте…
У кухні – звична тиша. Марічка сиділа навпроти, мовчки, ніби слухала свої думки. Він дістав той папірець. Вона побачила ім’я. Її голос зірвався:
— Ну й що, Степан? Хочеш повернутись туди? Назад, у дитинство?
Він згадав, як колись ділився з нею історією про шкільне кохання, лежачи на траві під дачним небом. Вона сміялася тоді, але все запам’ятала.
Він підійшов до вікна, довго дивився на місто. Потім акуратно розірвав папірець із номером і викинув. Підійшов, обійняв дружину, прошепотів:
— Пробач. Більше ніколи. Клянусь.
Вона не відштовхнула, але й не пригорнулася.
— Усе, Степан. Юність скінчилася. Сам розбирайся з почуттями. Я зі своїми впораюся.
Минув місяць. Вони жили поруч, але не разом. Він спав у вітальні. У домі панувала важка тиша. Діти шепотілися, наче трапилося горе. А це й було горе. Лише не смерть – а втрачена довіра.
Але одного ранку Марічка поставила кружку чаю біля його руки. І в цю мить щось змінилося. Без слів. Без пояснень. Просто повернулося.
Вона допомогла йому пережити сором. Повернула його з минулого в теперішнє. В сім’ю.
З Оксаною він більше не бачився. І не хотів. Спогади приходили тихо, з легкою журбою, але без болю. Усе минуло. Залишився лише осад. Легкий, гіркий. Як ранкова кава, випита насамоті.
Коли в минуле тягне знову, треба пам’ятати: воно розпалюється лише тому, що ти підкидаєш дрова. Краще йти вперед – там, де тебе чекають.
