У Наталії випав рідкісний вихідний, і вона вирішила приготувати сім’ї щось смачне. Трохи подумавши, зупинилася на яблучному штруделі — улюбленому десерті домашніх. Але, заглянувши в шафу, зрозуміла: борошно закінчилося. Довелося надягнути пальто, замкнути будинок і піти до найближчого магазину. Нікого з рідних тоді не було — чоловік із синами поїхав до батьків у сусіднє село, а донька, як Наталія точно знала, залишилася в місті.
Та коли вона повернулася з покупками, їй одразу стало моторошно: у хаті хтось був. І не просто «був» — на порозі стояли туфлі доньки. Серце стиснулося. Тихенько поставила сумки на кухні, пройшла до кімнати доньки й… завмерла. На ліжку, згорнувшись клубочком, ридала її Олеся.
Спочатку Наталія збентежилася, але швидко взяла себе в руки. Сіла поряд, погладила по волоссю. Олеся, схлипуючи, почала розповідати. Про те, як у її житті з’явився Роман, як він клявся у коханні, як вони майже рік були разом. І як у один момент усе розвалилося.
Коли Олеся дізналася про вагітність, спочатку зраділа — злякалася, але зраділа. Вирішила спершу поговорити з Романом, а потім вже сказати батькам. Та Роман злякався сильніше. Набагато. Він просто зник — не відповідав на дзвінки, видалив її з соцмереж, ніби її й не було взагалі.
— Мамо, — схлипувала Олеся, — тільки не сердься… Я не ховала навмисно. Просто думала, що все буде інакше…
Наталія мовчала. Але не через злість. Через біль. Через образи за доньку. Вона обійняла Олесю і тихо промовила:
— Ти мені нічого не винна, чуєш? Тільки своїй дитині. А все інше ми вирішимо. Разом.
Ввечері, коли повернувся Тарас із синами, Наталія розповіла чоловікові, що сталося. Він довго мовчав. Потім подивився на доньку, на дружину — і посміхнувся:
— Ну, Наталко… Ти ж знаєш, я завжди мріяв про третю донечку. Не вийшло — то хоч онука буде. А може, й онук. Та й взагалі — це ж щастя. Неочікуване, непросте. Але наше.
Наталія з полегшення зітхнула. Тарас був простим, але надійним чоловіком. Олеся усміхнулася крізь сльози. Того вечора вони вечеряли всією родиною, вже знаючи, що незабаром у їхньому домі стане на одну людину більше.
На сімейній нараді вирішили: Олеся візьме академвідпустку, а після народження дитини — повернеться до навчання. Шукати Романа Тарас заборонив категорично:
— Такий зять нам не потрібен. Тих, що втікають, до родини не приймаємо.
З цим рішенням усі погодилися.
Та, як то часто буває, село загуло. Люди шепотіли: «Привезла в спідниці», «Від жонатого», «Сама винувата». Ніхто в очі нічого не казав, але Наталія відчувала — обговорюють.
Одного разу в магазині до неї підійшла місцева базікальниця — Марія.
— Привіт, Наталко. Чую, твоя Олеся завагітніла, так? Від кого хоча б? Чи сама не знає?
Наталія мовчки поклала перед нею пачку свічок.
— Це щоб тобі ясніше було роздивитися, хто від кого. Бо я у своєї доньки нічого підозрілого в спідниці не бачила. А ти, може, зі світлом побачиш.
Жінки в черзі засміялися. Марія зблідла і більше язиком не торочила.
Олеся народила дівчинку. Назвали її Соломією. Тарас души в ній не чаяв. Через два роки Олеся вийшла заміж за доброго чоловіка, який прийняв дівчинку як рідну. Жили вони довго та щасливо — у любові й взаємній повазі.
Так, як і має бути в справжній родині.
