Олена повернула додому пізно. За вікном вже скупчились сутінки. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках сумку, і з несподіваною рішучістю промовила:
— Я подаю на розлучення. Можеш залишити собі квартиру, просто виплатиш мою частку. Вона мені не потрібна. Я їду.
Ігор, її чоловік, від здивування опустився у крісло.
— Куди це ти збираєшся? — запитав він, розгублено моргаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Олена, дістаючи з шафи валізу. — Поки житиму у подруги на дачі. А там буде видно.
Він не розумів, що відбувається. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись у її аналізи, тихо сказав:
— У вашому випадку прогноз несприятливий. Максимум вісім місяців… З процедурами, може, рік.
Вона вийшла з кабінету, ніби у порожнечі. Місто шуміло, світило сонце. У голові билося: «Вісім місяців… навіть ювілей не відсвяткую…»
На лавці у парку поруч сів дід. Він мовчав, насолоджуючись осіннім сонцем, потім несподівано заговорив:
— Хочу, щоб останній день мого життя був теплим. Я вже не чекаю багато, але яскраве сонце — це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо сказала вона.
— Ось і не відкладайте більше нічого на потім. У мене було стільки «потім», що я міг би ними життя заповнити. Але не вийшло.
Олена слухала й розуміла — усе її життя було про інших. Робота, яку не любила, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який десять років тому став чужим — зради, холодність, байдужість. Донька, що дзвонила лише за грішми чи послугами. А для себе — нічого. Ані нових черевиків, ані відпочинку, ані навіть кави у кав’ярні наодинці.
Вона копила на «потім». І ось — це «потім» могло не настати. Всередині ніби клацнуло. Вона повернулася додому і вперше у житті сказала «ні» — усім і одразу.
Наступного дня Олена подала заяву на відпустку, зняла заощадження та поїхала. Чоловік намагався з’ясувати, донька дзвонила з проханнями — вона всім спокійно й рішуче відповідала: «Ні».
На дачі у подруги було тихо. Вона сиділа у кріслі, закутавшись у плед, і думала: невже так і закінчиться? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер — для себе.
Через тиждень Олена полетіла на море. Там, у кав’ярні біля берега, вона познайомилася з Ярославом. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи, хто що подумає.
— А давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Олено.
Вона кивнула. Чому б і ні? Залишилося так мало. Хай буде щастя — хай навіть миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по кав’ярні. Донька спочатку обурювалася, потім змирилася. Чоловік виплатив частку. Усе стало тихо.
Одного ранку задзвонив телефон.
— Олен— Олено Миколаївно? — почувся схвильований голос лікаря. — Вибачте, ми помилилися… це були не ваші аналізи, у вас все гаразд, просто перевтома.
