Ти більше нікому нічого не винен. Тільки своїй дитині…
У Олени видався рідкісний вихідний, і вона вирішила приготувати для рідних щось смачненьке. Подумавши трохи, зупинилася на яблучному штруделі — улюбленому десерті всієї родини. Але, заглянувши у комору, зрозуміла: борошно закінчилося. Довелося надягнути плащ, замкнути хату на ключ і йти до найближчого крамниці. Нікого з домашніх тоді не було — чоловік із синами поїхав у сусіднє село до батьків, а доньку, як Олена впевнено знала, залишилася у місті.
Та коли повернулася з покупками, відразу відчула тривогу: у хаті хтось був. І не просто був — на порозі стояли черевики доньки. Серце стиснулося. Тихенько поставила торбину на кухні, пішла у кімнату доньки й… завмерла. На ліжку, згорнувшись у клубочок, ридала її Соломія.
Спочатку Олена збентежилася, але швидко взяла себе в руки. Сіла поруч, гладила доньку по волоссю. Соломія, схлипуючи, почала розповідати. Про те, як у її житті з’явився Дмитро, як він клявся у коханні, як вони майже рік були разом. І як у один момент усе розсипалося.
Коли Соломія дізналася про вагітність, спочатку зраділа — перелякалася, але зраділа. Вирішила спершу поговорити з Дмитром, а потім уже розповісти батькам. Та Дмитро злякався сильніше. Настільки, що просто зник — не відповідав на дзвінки, видалив її з соцмереж, наче її ніколи й не було.
— Мамо, — схлипувала Соломія, — тільки не сердься… Я не ховала навмисно. Просто думала, що все буде інакше…
Олена мовчала. Але не від злості. Від болю. Від образу за доньку. Вона обняла Соломію й тихо промовила:
— Ти мені нічого не винна, чуєш? Тільки своєму малюкові. А все інше ми вирішимо. Разом.
Ввечері, коли повернувся Іван із синами, Олена розповіла чоловікові, що сталося. Він довго мовчав. Потім подивився на доньку, на дружину — і усміхнувся:
— Ну, Лено… Ти ж знаєш, я завжди мріяв про третю донечку. Не вийшло — то хоч онука буде. А може, й онук. Та й взагалі — це ж щастя. Хоч і несподіване, хоч і нелегке. Але наше.
Олена з полегшенням зітхнула. Іван був простим, але надійним чоловіком. Соломія усміхнулася крізь сльози. Того вечора вони вечеряли всією родиною, вже знаючи, що незабаром у їхній хаті стане на одну людину більше.
На сімейній нараді вирішили: Соломія візьме академвідпустку, а після народження дитини повернеться до навчання. Шукати Дмитра Іван заборонив категорично:
— Такий зять нам не потрібен. Бігунів у родину не приймаємо.
З цим рішенням усі погодилися.
Та, як це часто буває, село загуло. Люди шепотіли: «Привезла в спідниці», «Від жонатого», «Сама винувата». Ніхто в очі нічого не казав, але Олена відчувала — обговорюють.
Одного разу в крамниці до неї підійшла місцева плетуха — Марія.
— Привіт, Лено. Чую, твоя Соломія завагітніла, так? Від кого хоча б? Чи сама не знає?
Олена мовчки поклала перед нею пачку свічок.
— Це щоб тобі ясніше було розглядати, хто від кого. Бо я у своєї доньки нічого підозрілого в спідниці не бачила. А ти, може, з вогником побачиш.
Жінки в черзі засміялися. Марія зблідла і більше язиком не торочила.
Соломія народила дівчинку. Назвали її Богданою. Іван душі в ній не чаяв. Через два роки Соломія вийшла заміж за доброго чоловіка, який прийняв дівчинку як рідну. Жили вони довго і щасливо — у любові та взаємній повазі.
Так, як і має бути у справжній родині.
