Я більше не буду жити не своїм життям
Оксана повернулася додому пізно. За вікном уже спускалися сутінки. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках сумку, і з несподіваною тверезістю заявила:
— Подаю на розлучення. Можеш залишити собі квартиру, просто виплатиш мою частку. Вона мені не потрібна. Я їду.
Її чоловік, Дмитро, від несподіванки опустився у крісло.
— Куди це ти збираєшся? — спитав він, розгублено моргаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Оксана, дістаючи з шафи валізу. — Поки житиму на дачі у подруги. А далі буде видно.
Він не розумів, що відбувається. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись на її аналізи, тихо промовив:
— У вашому випадку прогноз невтішний. Максимум вісім місяців… З лікуванням, може, рік.
Вона вийшла з кабінету, ніби в пустоті. Місто гуло, світило сонце. В голові лупало: «Вісім місяців… навіть ювілей не відзначу…»
На лавочку в парку сів дідусь. Він мовчав, насолоджуючись осіннім теплом, а потім раптом заговорив:
— Хочу, щоб останній день мого життя був теплим. Я вже не чекаю багато, але яскраве сонце — це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо сказала вона.
— Ось і не відкладайте більше нічого на потім. У мене було стільки «потім», що міг би ними життя заповнити. Та не вийшло.
Оксана слухала і розуміла — усе її життя було про інших. Робота, яку вона не любила, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який десять років тому став чужим — зради, байдужість, холод. Донька, що дзвонила лише заради грошей чи послуг. А собі — нічого. Ані нових черевиків, ані відпочинку, ані навіть кави в кав’ярні на самоті.
Вона копила на «потім». І ось — це «потім» могло не настати. Всередині ніби клацнуло. Вона повернулася додому і вперше в житті сказала «ні» — усім і одразу.
Наступного дня Оксана подала заяву на відпустку, зняла заощадження і поїхала. Чоловік намагався з’ясувати, донька дзвонила з проханнями — вона всім відповідала спокійно і твердо: «Ні».
На дачі у подруги було тихо. Вона сиділа в кріслі, закутавшись у плед, і думала: невже так і закінчиться? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер — для себе.
Через тиждень Оксана полетіла на море. Там, у кав’ярні біля берега, вона познайомилася з Тарасом. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи, що хтось про неї подумає.
— Давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я люблю тебе, Оксано.
Вона кивнула. Чому б і ні? Залишилося так мало. Нехай буде щастя — хоч і миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по кав’ярні. Донька спочатку обурювалася, потім змирилася. Чоловік виплатив частку. Все затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
— Оксано Василівно? — почувся схвильований голос лікаря. — Вибачте, ми припустилися помилки… це були не ваші аналізи. У вас все гаразд. Просто перевтома.
Вона мовчала, а потім засміялася — голосно, по-справжньому.
— Дякую, лікарю. Ви щойно подарували мені життя.
Вона глянула на сплячого Тараса і пішла на кухню варити каву. Бо попереду в неї були не вісім місяців — а все життя.
