«Ти вибач, Олесю, але тепер вона житиме у вас…»
Олеся й Тарас зранку копошилися у дворі. Листя сипалося безперервно, подвір’я вкрилося жовтим килимом, а тиша стояла така спокійна, що навіть думки пливли повільно, мов річка. Раптом тишу розірвав дзвінок. Тарас глянув на екран, скривився:
— Мама… Зараз дізнаємось, що в неї трапилося.
Він увімкнув гучний зв’язок, і голос Ганни Михайлівни пролунав різко, наче набат:
— Тарасе, збирайся! Зараз же приїжджай.
— Що сталося? — напружився він.
— Йдемо забирати Маріанну з дітьми. Усе, кінець! Чоловік її вигнав із хати.
Олеся, що стояла з мітлою, зблідла. Маріанна — сестра Тараса. З дітьми. Без даху над головою?
Будинок, у якому вони жили, був її мрією. Просторий, з вірандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не лише гроші, а й серце. Тарас спочатку вважав це божевіллям: продати квартиру, переїхати за місто, почати все з нуля. Але Олеся вміла переконувати. І ось — будинок став саме таким, яким вона й уявляла.
Спочатку було чудово. Навіть свекруха, яка спершу бурчала, на новосіллі розчулилася: «Олесю, ти ж молодець! Хата — як із казки!»
А потім почалося.
Кожної п’ятниці до них, ніби за розкладом, приїжджала Ганна Михайлівна, а з нею — Маріанна, її чоловік Дмитро і їх троє дітей. Гості не просто навідувалися — вони оселялися. Готувати — на Олесі, прибирати — теж. Жодної допомоги, жодної подяки. Коли вона звернулася до Тараса, той лише махнув рукою: «Та годі тобі! Це ж родичі. Треба допомагати».
Одного разу вона навіть наважилася попросити Маріанну помити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я ж тільки з салону! Нарощування зіпсується». Олеся стиснула зуби й мовчки взялася за мийку сама.
Коли Маріанна з’явилася сама, без чоловіка, Олеся з полегшенням зітхнула. Хоч один мінус. Та радість швидко змінилася тривогою — Маріанна блукала будинком, мов тінь, ридала вночі, зривалася на дітей. Потім свекруха все пояснила: Дмитро подав на розлучення. Мало того — вигнав їх із квартири, заявивши, що це його власність і ділити нічого.
— Я ж не можу взяти її до себе! — виправдовувалася Ганна Михайлівна. — У мене власне життя. Я заміж виходжу. Хай поживуть у вас.
Олеся завмерла. У них? З дітьми? І на скільки?
Тарас опустив очі:
— Ну як ми її покинемо? Це ж родина. Треба допомогти.
Маріанна переїхала. І якщо раніше Олеся хоча б у вихідні могла перепочити, тепер кожен день був у режимі «дитячий садок плюс їдальня». Ні Маріанна, ні діти не допомагали — все лежало на ній. А Тарас… лише сердився: «Годі скиглити. Потерпи трохи».
Через два місяці терпіння Олесі урвалося. Після чергової сварки вона зібрала речі й поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Іди. Ти не гідна нашого прізвища. Хата, до речі, залишиться Маріанні. Тарас будував її на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Тарас усвідомив все надто пізно. Він приїхав до Олесі сам. Сказав, що вигнав Маріанну з дітьми, що зрозумів, де його родина. Хотів повернути дружину.
Олеся повернулася. Але вже іншою. Сильною. І з умовою: жодного дня чужих у її домі більше не буде.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Олеся не шкодувала.
Інколи, щоб збудувати своє щастя, треба навчитися казати «ні» навіть тим, кого звик вважати рідною кров’ю.
