**Подарунок із запізненням: як Галина ледь не втратила обличчя**
Галина Олегівна зранку була як на голках — день весілля сина. Усе має бути ідеально: банкет у найкращому ресторані Львова, фотографи, жива музика, офіціанти, шампанське. Її Олежко, її гордість, одружується! Але на ком?.. На якійсь провінціалці з сумнівним минулим. Оце ж треба — пригрів, підняв, і до дому привів. А вона відразу зрозуміла: ця Марічка тут заради їхньої квартири.
Коли молодя зайшли у зал, усі встали. Галина з чоловіком Іваном Степановичем підійшли з витонченим виглядом і вручили пухку конверту з грішми. Усе за найвищим розрядом. Після них до привітань приєдналися батьки нареченої. Але… у руках — нічого. Галина примружила очі, нахилилася до чоловіка:
— Ну, що з них узять. Село, — прошепотіла з посмішкою.
Але тут батько Марічки, Тарас Васильович, дістав із внутрішньої кишені піджака маленьку коробочку. Відкрив. Галина побачила ключі й завмерла. Голос Тараса був спокійним і твердим:
— Дорогі наші діти! Нехай у вашому домі завжди буде світло та тепло. А щоб у вас був свій справжній дім — ось ключі від квартири в центрі Львова. Ваша.
Тиша. А потім зал вибухнув оплесками. Лише Галина побіліла, ніби крейда. Вона відчувала, як тремтять пальці. Неможливо! Ці «селюки»? Квартира у центрі?
І раптом їй стало соромно. Соромно за всі підколювання, за зверхніві погляди, за той дурний шлюбний контракт, який вона мало не силоміць нав’язала. Соромно, що не захотіла просто дізнатися, хто така Марічка. Адже, як виявилося, ця «провінціалка» була донькою власників великого молокозаводу, керувала відділом у солидній компанії і в тисячу разів розумніша й порядна, ніж Галина могла собі уявити.
А все почалося зі звичайної підозри.
— Сину, вона тобі не пара, — говорила вона Олегу. — Їй потрібна лише наша квартира. Дивись, як вона до тебе чіпляється.
— Мам, годі. Ми любимо одне одного. Вона — щира, добра.
Та Галину було не переконати. Вона дзвонила чоловікові, просила втрутитися. Той відмахнувся: «Нехай сам вирішує, вже дорослий». Дзвонила родичу, Ярославу — він працював із Олегом і, як виявилося, з Марічкою теж. Але й він став на бік закоханих:
— Марічка — розумниця. Чудовий фахівець і чудова людина. Радійте, що у сина така наречена!
Та Галина не заспокоювалася. Тоді вона вигадала інший план — шантаж:
— Хочете весілля? Тоді укладіть шлюбний контракт. Квартира — наша, і крапка. А житимете не у нас, шукайте самі.
Марічка погодилася спокійно:
— Будь ласка, якщо вам так спокійніше.
Галина підозріло зиркнула: «Оце ж хитра! Так легко погодилася… Щось тут не так».
Весілля вона готувала особисто. Стежила, щоб усе було на висоті. Хотіла, щоб усі побачили — її син вартий найкращого. Лише ось хто виявився «найкращим» — зрозуміла занадто пізно. Поки вона демонстративно розповідала на зустрічі про своїх «високопосадових» родичів, мати Марічки, скромна й лагідна жінка, просто посміхалася.
Але коли почула про контракт, не втрималася:
— Марічко, рідненька… Сім’я — це не контракт, це довіра. Якщо з цього починаємо — то навіщо взагалі одружуватися?
Марічка її заспокоїла. А Галина в глибині душі відчула, що програє.
І ось тепер, під час найяскравішого моменту святкування, вона стояла перед сотнею очей, не знаючи, куди подітися. Її «бідненька» невістка — спадкоємиця бізнесу. Її батьки — не «деревня», а поважні підприємці. І, що найболючіше — подарували більше, ніж вона могла собі дозволити. Галина відчула, як тремтять коліна. Їй захотілося просто зникнути.
З цієї миті вона майже не брала участі у свяВрешті-решт вона підвелася й, примусивши себе посміхнутись, обняла Марічку мовчки, бо слова вже нічого не виправляли.
