26 липня
Сьогодні все почалося зі звичайного ранку. Сонце ледь торкалося вершків яблунь, коли я прокинувся. Мати, Оксана Тарасівна, ще вчора нагадала:
— Синку, завтра треба зранку на луку. Готуємо сіно, зима не за горами.
— Мамо, сам впораюсь, — відповів я. — Не буду Ігоря турбувати, у нього теж роботи повно.
Я навіть не підозрював, що один укус бджоли змінить все.
У селі мене вважали трохи дивним. Не таким, як усі. Тихий, скромний, із книжкою в кишені. Працював механіком у місцевому парку — руки золоті. Начальство поважало, але серце було порожнє, ніби чекало на щось особливе.
Сусідки тільки руками розводили: «До такого не підступишся!» А мій брат Ігор, жартівник і балакун, сміявся:
— Брате, так ти й помреш самотнім! Тобі вже навіть стара Марія сватається — їй, між іншим, за вісімдесят!
— Іди до своєї Насті, — відмахувався я.
Але в душі було не до сміху. Нудьгувало. Було страшно. Знайомитися? Ой, ні…
Того спекотного липневого дня я скосив майже все поле, залишився лише далекий куток. Присів відпочити, взяв пляшку з водою. І раптом — голос.
— Ой, лишенько! Як же боляче…
Я обернувся. Переді мною стояла дівчина — молода, гарна. У джинсах і футболці з малюнком. Тримала руку й кривилася від болю. Я схопився, підбіг, забувши про свою сором’язливість.
— Що трапилося?
— Бджола мене вжалила… — ледве не заплакала вона. — Що робити?
— Спокійно, зараз усі буде. Треба жальце витягти.
Я акуратно видалив його. Вона здивовано подивилася:
— Ви вже… витягли?
— Так, — кивнув я. — Навіть не помітили. Як вас звати?
— Соломія. А вас?
— Василь.
— Дякую, Василю. Ви мене врятували. Ви тут мешкаєте?
— Так. Сьогодні косимо сіно. А ви?
— До тітки Ганни приїхала. Вона у вас у лікарні завідує. А я… тепер вчителька у місцевій школі. З міста. Працюю з малечею.
Я мовчки кивнув. Вона пішла, не помітивши, як у грудях усе стиснулося.
Соломія була з тих, хто втік від зради. Кинула кар’єру, місто, щоб не бачити колишнього з найкращою подругою. Шукала спокій, а знайшла — мій погляд.
Я повернувся додому, ніби на крилах. За вечерею мовчав, а потім узяв гітару й почав тихо грати.
— Що з тобою, брате? — не витримав Ігор. — Русалку побачив на луці? Розказуй!
І я розповів. Про бджолу, про дівчину, про її руки й голос. І про те, як хочеться побачити її знову.
— Завтра йдемо до Ганни! — гукнув Ігор. — Це твій шанс!
Ганна прийняла нас тепло, Соломія посміхнулася. Я не знав, куди діти очі. А вечором вона запропонувала:
— Така гарна ніч… Може, пройдемося до річки?
Ми йшли повільно, дихали повітрям, насиченим травою й надією. Розмовляли про життя, книги, зради. Про те, як хочеться вірити комусь.
На світанку ми стояли біля води, тримаючись за руки.
— Знаєш… — почав я, — тепер я не уявляю, як жив без тебе.
— І я, — прошепотіла вона.
Через два місяці в селі гуляли весілля. Я більше не був самотнім мрійником. Я став чоловіком. Таким, про якого мріяла Соломія.
— Ось і знайшлися дві половинки, — сказала Ганна, дивлячись, як ми танцюємо.
А Ігор усміхнувся:
— Таке буває. Одного разу скосиш траву — і на все життя.