Скарб під чужим дахом: історія про золото, хитрість і… почуття
Приїхав я до діда Степана в село — відпочити від міської метушні, подихати свіжим повітрям. Та цього разу в багажнику був не лише валіза, а й справжній металошукач. Дід із порогу пильно спостерігав, як я возюся з дивним апаратом, доки не витримав:
— Що це ти там, Валер’ю, збираєш? На риболовлю збираєшся?
— Діду, це не вудка. Це металошукач, майже професійний. Читав у інтернеті, що у вас тут колись золото сховали. Хочу спробувати знайти.
Старий усміхнувся, задумливо глянув у бік поля за городом і повільно промовив:
— Цю казку ще від свого батька чув… І знаєш, здається, я навіть уявляю, де те золото може бути. Лиш біда — тепер на тому місці хатина стоїть.
Я аж підскочив від нетерплячості:
— То що, ти домовишся, щоб мене туди пустили?
Дід знизав плечима й хитренько примружив око:
— Домовлюсь. Та не думаю, що дозволять копати. Навіть якщо щось знайдеш — по закону все їм дістанеться. Бо хата їхня. Але якщо хочеш спробувати, можна піти… інакше.
Я насупився:
— Як це «інакше»?
— Там, у тій хаті, недавно з міста до батьків приїхала дівчина. Донька. Розумна, гарна… І скромна, не зіпсована. Ось тобі й справжній скарб.
— Діду, знову за своє! Я не за дівчатами приїхав. Я за скарбом.
— А хто каже, що не за скарбом? — засміявся дід. — Лише скарб у кожного свій. А якщо ти з нею порозумієшся і розкажеш про свою ідею, може, вона батьків умовить дозволити тобі пройтись ділянкою. А знайдеш — може, і в долю візьмуть.
Я завагався, але азарт у очах не згасав:
— Ти точно впевнений, що скарб там?
— Впевнений, як у тому, що живу. Батько по секрету розповідав: сто років тому, коли революція була, один чиновник, тікаючи з обозом, сховав золото. Полювання за ним було таке, що півсела перекопали, та скарб так і не знайшли. А потім хату поставили — і слід загубився.
— І ти все життя знав та не шукав?
— А як шукати? Лопатою все перевернути? Та й приладу, як у тебе, не було. А ось тепер ти приїхав…
— Гаразд. Та як мені з тією дівчиною заговорити?
— А це вже не до мене, а до долі. Підемо, ніби випадково повз пройдемо. Я заведу розмову про жуків — от як яблуні обгризли. А ти підхопи, представся, познайомся. Ну, будь чоловіком!
Я ще трохи вагався, та згодом погодився. За десять хвилин ми вже стояли біля калітки старої хати. Дід завів невимушену розмову з господарем, а я зустрівся поглядом з дівчиною, що вийшла у двір. Оксана. Темне волосся, карі очі й легка, щира усмішка. Я ніби забув, навіщо прийшов.
Ми розговорилися. Потім пішли разом до ставка, потім вона запросила мене допомогти з новим навісом для винограду. Металошукач так і лежав у коробці. Кожного вечора я повертався до діда лише переночувати. Я не згадував ні про золото, ні про прилад. Мені було не до скарбів.
Через тиждень я збирався їхати. Дід силав на лавці, попиваючи люльку, і посміхався:
— Ну що, скарб знайшов?
Я глянув у небо, де збиралися сутінки, й усміхнувся:
— Знайшов, діду. Тільки не той, що шукав.
— Так я ж тобі казав… Справжнє золото — не в землі. Воно — у людях.
І металошукач залишився в селі — у коморі, під рядно. А Оксана — у моєму серці. Ось і весь урок: інколи те, що шукаєш, знаходиться там, куди ти й не дивишся.
