Ось перероблена історія, адаптована до української культури:
Ярослав приїхав у село до свого діда Григорія — провітритися і відпочити від міської метушні. Але цього разу він привіз із собою не просто сумку з речами, а справжній металошукач. Дід з порогу здивовано спостерігав, як онук возиться із дивним апаратом, і нарешті не витримав:
— Що це ти, Ярославе, там майструєш? Може, рибу збираєшся ловити?
— Діду, це не вудка. Це металошукач, майже професійний. Читав у інтернеті, що у вас тут колись золото ховали. Хочу спробувати знайти.
Старий усміхнувся, задумливо глянув у бік поля за городом і не поспішаючи промовив:
— Цю казку я ще від свого батька чув… І знаєш, здається, я навіть уявляю, де те золото може бути. Тільки біда одна — на тому місці тепер хатина стоїть.
Ярослав аж підскочив від неспокою:
— То що, ти зможеш домовитися, щоб мене туди пустили?
Дід знизав плечима і хитренько прижмурився:
— Зможу. Тільки не думаю, що тобі дозволять копати. Навіть якщо щось знайдеш — все по закону їм дістанеться. Бо хата їхня. Але якщо хочеш спробувати, можна піти… іншим шляхом.
Ярослав нерозуміюче насупився:
— Як це «іншим шляхом»?
— Там у тій хаті недавно із міста приїхала дівчина. Донька господарів. Розумна, гарна… І скромна, не зіпсована. Ось тобі і справжній скарб.
— Діду, ну ти знову за своє! Я не за дівчатами приїхав. Я за скарбом.
— А хто каже, що не за скарбом? — засміявся дід. — Ось тільки скарб у кожної своє. А якщо ти з нею подружишся й розкажеш про свою ідею, вона, може, переконає батьків, щоб тобі дали пройтись по подвір’ю. А якщо знайдеш — може, і в частку візьмуть.
Ярослав засумнівався, але азарт у очах не згас:
— Ти точно впевнений, що скарб там?
— Впевнений, як себе пам’ятаю. Батько потає́мниці розповідав, що сто років тому, коли революція була, якийсь чиновник золото ховав, тікаючи із возами. Полювання за ним було таке, що півсела перекопали, але скарб так і не знайшли. А потім хату поставили — і слід загубився.
— І ти все життя знав і не шукав?
— А як шукати? Лопатою все перекопати? Та й приладу, як у тебе, не було. А ось тепер ти приїхав…
— Ну добре. Але як мені із тією дівчиною заговорити?
— А це вже не до мене, а до долі. Пішли, ніби випадково повз проходимо. Я почну розмову про попелицю — от як яблуні об’їла. А ти підхопи, представся, познайомся. Ну, будь хлопцем!
Ярослав ще трохи потерся, але погодився. Через десять хвилин вони вже стояли біля хвіртки старої хати. Дід завів неспішну розмову із господарем, а Ярослав зустрівся поглядом із дівчиною, що вийшла у двір. Оксана. Темне волосся, карі очі й легка, щира посмішка. Він ніби забув, навіщо прийшов.
Вони розговорилися. Потім пішли разом до озера, потім вона запросила його допомогти з навісом для винограду. Металошукач так і лежав у коробці. Кожного вечора Ярослав повертався до діда лише переночувати. Він не згадував ні про золото, ні про прилад. Йому стало не до скарбів.
Через тиждень він збирався їхати. Дід сидів на лавці, попигаючи люлькою, і посміхався:
— Ну що, скарб знайшов?
Ярослав глянув у небо, де сходили сутінки, і усміхнувся:
— Знайшов, діду. Тільки не той, що шукав.
— Так я ж тобі казав… Справжнє золото — не в землі. Воно — у людях.
І металошукач залишився у селі — у коморі, під рядно. А Оксана — у серці Ярослава.
