— Мамо, ну чому ти так вирішила? Ми тепер живемо в теплі та затишку, а ти сама, у глушині, у цьому старому будиночку? — голос Оксани звучав з докором, майже зі сльозами.
— Не хвилюйся, доню. Я вже прикипіла до цієї землі. Душа давно просилася в спокій, — спокійно відповіла Ганна Іванівна, складаючи в валізу останні речі.
Рішення вона прийняла свідомо, без жалю. Її міська однушка, де вони тіснилися вчетверо — вона, донька, зять і онук — стала занадто тісною. Постійні сварки між Оксаною й Тарасом, роздратовані тони, хлопання дверима — все це давило сильніше, ніж стіни. А Віталік вже підріс, і Ганна зрозуміла: нянька більше не потрібна. Її турбота тепер у тягар.
Спадщина від бабусі — дерев’яний будиночок у селі під Житомиром — спочатку здавався жартом долі. Але потім, розглядаючи фотографії, зарослий яблуневий сад, горище зі збереженими іграшками дитинства, вона раптом усвідомила: саме туди їй і треба. Там спокій, спогади, тиша і… можливо, щось нове. Серце підказало — час.
Вона організувала переїзд за один день. Донька благала не їхати, плакала, але Ганна лише посміхалася й гладила Оксану по голові. Вона не сердилася. Розуміла: у молодших — своє життя. А в неї — свій шлях.
Будинок зустрів її бур’яном і зламаним парканом. Стеля трохи просіла, підлога скрипіла, а в повітрі стояв запах сирости й запустіння. Та замість страху чи розпачу Ганна відчула рішучість. Зняла пальто, засукала рукави й взялася за прибирання. До вечора в будинку вже горіли світла, пахло свіжістю й запареним чаєм, а біля печі стояли привезені з міста книжки й в’язаний плед.
Наступного дня вона пішла до сільмагу — купити фарбу, ганчірки, господарські дрібниці. По дорозі помітила, як навпроти, біля хати, копався в городі якийсь чоловік. Високий, з сивиною на скронях, але з теплою усмішкою.
— Добрий день, — перша привіталася Ганна.
— Доброго здоров’я. Ви до кого сюди? Чи надовго оселилися? — завдав він питання, витираючи руки об старе рушник.
— Назавжди. Я Ганна. Переїхала зі Львова. Бабусин дім.
— Я Іван Михайлович. Живу навпроти. Якщо щось потрібно — кажіть. У нас тут люди добрі, не загинете.
— Дякую. А може, зайдете на чай? Відзначимо новосілля. Заодно й познайомимося краще.
Так усе й почалося. Вони довго сиділи на ґанку, пили чай з варенням і розмовляли про життя. Виявилося, що Іван — удівець. Його син давно виїхав до Києва, дзвонить рідко, а в гості майже не завітає. А Іван, як і Ганна, давно не відчував себе потрібним.
З того дня він став частим гостем. Приніс дошки, полагодив паркан, допоміг із дахом. Приніс сіна для печі. А ввечері вони сиділи під ліхтарем, базікали, згадували молодість, читали вголос книжки.
Поступово в житті Ганни все налагодилося. Вона розбила клумбу, посадила яблуні, почала пекти пироги, на які збігалися сусіди. Оксана дзвонила часто, просила повернутися, говорила, як сумує. А Ганна лише посміхалася й відповідала: «Донечко, я тут не сама. Я вдома. І вперше за багато років справді щаслива».
Ось так і зійшлися два самотні серця. Серед старих стін, серед тихих вуличок і трави по пояс. Зійшлися, щоб довести: ніколи не пізно почати все спочатку. І що в старому домі може початися нове життя.
