Старий чоловік важко осів на холодну лавку біля занедбаного клубу в київському сквері. У руках у нього тремтіли пошарпані рукавички, а очі метушилися по обличчях перехожих, ніби шукали когось. Повз пройшла невисока жінка похилого віку з акуратним пучком сивих волос і сумою через плече. Побачивши її, старий підвівся і тихо покликав:
— Ганно… Ганно Іванівно… Постривайте.
Жінка зупинилася, примружила очі й, впізнавши в зморшках колишнього стрункого, впевненого чоловіка, стиснула губи:
— Оце так диво. Як ти тут опинився, Ковалю?
— Я… Я хотів поговорити. Попросити вибачення. Пояснити все.
— Пояснити? — голос Ганни Іванівни здригнувся. — Через сорок років? Ти вирішив, що в мене пам’ять як у рибки? Що я забула?
— Просто хочу, щоб ти… щоб вона… почула. Навіть не пробачить. Я все розумію. Просто… перед смертю хочеться хоч раз побачити свою доньку. Щоб знала, що в неї був батько. Що я є.
Ганна Іванівна замовкла. Потім, стиснувши кулаки, прошепотіла:
— Я їй ніколи не казала, хто її батько. Для неї ти — ніхто. Але знай: реакція може бути будь-якою.
— Я буду тут завтра. Якщо вона вирішить прийти… я дочекаюся.
Колись Василь Коваль був першим хлопцем у фабричному селищі під Житомиром. Високий, з жвавими очима й лукавою посмішкою, він залицявся до молодої Ганни так, що всі дівчата позаздрили: зустрічав біля воріт, носив квіти, влаштовував ревнощі історіями про «швачок, що за ним ходять табунами». Вона не поспішала з відповіддю, та зрештою здалася — і покохала.
Але все розлетілося вщент. Василь раптом зник. А через кілька місяців Ганна дізналася — одружився. На доньці місцевого корчмаря. Багата, з квартирою від батька, з гарантованим майбутнім. Зручно. А Ганна лишилася сама. І незабаром зрозуміла, що під серцем носить дитину.
Вона нікому нічого не сказала. Народила доньку — Оленку — і жила далі. Батько Оленки не з’являвся. Не цікавився. А вона гордо несла своє материнство, не звинувачуючи, не принижуючись, просто намагаючись бути сильною.
У Василя життя склалося гірше. Дружина виявилася безплідною. Хворіла. Дім був повний тиші й важкого повітря. Він блукав вулицями, ловив поглядом дітей, шукаючи знайомі риси. Хтось із старих знайомих проговорився, і Василь зрозумів: Оленка — його.
Але роки йшли. Оленка виросла, вийшла заміж, народила доньку. Батько на весілля запрошений не був. Він намагався злитися, шукати винуватців, але щоразу в кінці залишався сам — сам собі кат.
Наступного дня Ганна Іванівна прийшла. Цього разу не одна. Поруч йшла жінка років тридцяти з чимось, гарна, зібрана, з прямою спиною. Це була Оленка.
Василь зірвався з лавки, ніби помолодшав на десять років. Очі його блищали. Він нерішуче підійшов:
— Оленко… Я… Я твій батько. Я винний. Я не гідний навіть поряд стояти, але… дякую, що прийшла.
Оленка мовчала. Дивилася уважно. У її очах не було ненависті. Тільки втома й обережність. Вони пішли до неї додому.
Квартира була світла, затишна. На стінах — фотографії, у повітрі пахло яблучною випічкою. Василь сидів на краєчку стільця, пив чай і говорив дурниці, аби приховати незручність. А Оленка дивилася на нього, як на людину, яку все життя знала лише як тінь.
— Якщо вам щось потрібно… допомога, ліки, — раптом сказала вона, — просто скажіть.
— Ні… дякую, — він відвів погляд. — Я ж за все життя… жодного разу не допоміг. Навіть гривні не дав.
З’явилася маленька дівчинка — онука. Оленка представила:
— Це твоя онука. Дідусь Василь.
Дитина щось пробурмотіла, побігла до бабусі, і вони разом вийшли на прогулянку. Залишилися удвох.
— Я… я хочу залишити вам свій дім. У мене в селі хата. Невелика, та міцна.
— Дякуємо, але нам не треба. Нам і тут добре, — спокійно відповіла Оленка. — Не ображайтеся, але в ньому нема потреби.
Василь зрозумів. Підвівся, подякував за чай, попросив фотографію онуки. І пішов. Чоловік Оленки пропонував відвезти його до села. Усю дорогу Василь сидів мовчки, тримаючи в руках фотографію. І плакав.
Коли він повернувся додому, у дерев’яну хатину під Білою Церквою, розкрив долоню й побачив напис на звороті:
«Татові. Оленка».
І тільки тоді він зрозумів, що, можливо, прощення вже почалося. Та ось часу, щоб це відчути, в нього залишилося зовсім небагато…
