— Мамо, ну чому ти так вирішила? Ми тепер живемо у теплі та затишку, а ти сама, у глушині, у цьому старому будиночку? — голос Оксани звучав з докором, майже зі сльозами.
— Не турбуйся, донечко. Я вже звикла до цієї землі. Душа давно прагнула спокою, — спокійно відповіла Ганна Михайлівна, складаючи у валізу останні речі.
Рішення вона прийняла усвідомлено, без жалі. Її київська однушка, де вони тіснилися вчотирьох — вона, донька, зять і онук — стала занадто тісною. Постійні сварочі між Оксаною і Дмитром, роздратовані тони, глухі удари дверима — все це тиснуло сильніше за стіни. А маленький Олежко вже підріс, і Ганна зрозуміла: її пестощі тепер зайві.
Бабусіна спадщина — дерев’яна хатка у селі під Житомиром — спочатку здавалася жартом. Але потім, дивлячись на фотографії, на зарослий яблуневий сад, на горище зі збереженими іграшками дитинства, вона раптом відчула: тут її і чекають. Тут тиша, спогади, і… можливо, щось нове. Серце шептало: час прийшов.
Вона організувала переїзд за день. Донька просила залишитися, благала, сльози котилися градом, але Ганна лише посміхалася і гладила Оксану по голівці. Вона не ображалася. Розуміла: у молодих — своя дорога. А в неї — своя.
Будинок зустрів її бур’янами та поламаним тином. Стеля тріщала, підлога скрипіла, а повітря було насичене запахом сирості та забуття. Та замість страху Ганна відчула рішучість. Скинула плащ, закатала рукави й взялася за прибирання. До вечора в хаті вже світилися світильники, пахло свіжістю й запареним чаєм, а біля печі стояли привезені з міста книжки та в’язаний плед.
Наступного дня вона пішла у сільмаг — купити фарбу, ганчірки, дрібниці для господарства. По дорозі помітила, як через дорогу біля хати копався у городі якийсь чоловік. Високий, з сивиною на скронях, але з теплою посмішкою.
— Добрий день, — привіталася Ганна першою.
— Доброго здоров’я. Ви до кого сюди? Чи назавжди оселилися? — зацікавлено спитав він, втираючи руки у старе рушникове.
— Назавжди. Я Ганна. Переїхала зі Львова. Хатка бабина.
— Микола Іванович, я. Живу навпроти. Якщо допомога знадобиться — кажіть. Сусіди у нас добрі, не загубитесь.
— Дякую. А може, одразу зайдеш на чай? Відзначимо новосілля. Заразом і познайомимося краще.
Так усе й почалося. Вони довго сиділи на ґуранку, пили чай із варенням і розмовляли про життя, і з того дня Микола став частим гостем у її хаті.
