Було це давно, але досі згадується. Вона місяць була на межі — ображена, розлючена, самотня. Замкнулась у собі після того, як кинув її коханець. А вона так вірила в те «щастя», що цього разу буде справжнє.
Мені тоді було 26, а їй — 44. За кров’ю вона була моєю матір’ю, але на ділі ми були чужими. Вийшла заміж за мого батька у дев’ятнадцять. За рік народилась я — «небажана дитина», як вона згодом не раз казала. Розлучились вони майже одразу після мого народження, і з того часу батька вона називала лише «дармоїдом» та «невдахою».
Іронія? Цей «невдаха» вже понад двадцять років жив із другою дружиною. Мав власний бізнес, великий котедж під Києвом, дві квартири та ще й будинок на Карпатах. Саме він подарував мені житло на весілля, де ми з чоловіком і оселились.
Мене вирощувала бабуся — татова матір. Потім батько забрав мене до своєї нової родини. І знаєте, я ніколи не почувалася там чужою. Моя мачуха — золота людина, для мене вона стала справжньою матір’ю. А от Ларису я з дитинства називала на ім’я. І не просто так.
Мені було дев’ять, коли вона взяла мене до Львова — «відпочити, як мама з дочкою». Я тоді лише промовила: «Мамо, можна на прогулянку?» У відповідь лунав крик на всю вітальню:
— Ніколи не зви мене мамою! Ти мене старшою робиш! Кажи Ларисою, зрозуміла?
Зрозуміла. І з того часу більше з нею нікуди не їздила. Її цікавили лише чоловіки, салони, вечірки. А я залишалась із бабусею. Потім — з батьком і його новою родиною. І слава Богу.
У Лариси за ті роки було п’ять чоловіків. Між ними — нескінченні коханці, гулянки, фальшиві посмішки, нарощені вії. Працювала в елітному салоні на Подолі. Колола собі все, що можна: ботокс, філери, нитки, губи — обличчя вже не відчувало емоцій, а вона все вірила: «Я ще молода, я ще можу!»
Останній її «принц» був молодший за мене на два роки. Хлопець на ім’я Тарасик. Худий, з наколками, працював барменом у кав’ярні.
— Доню, знайомся. Це Тарасик. Ми одружимось. У нас серйозні стосунки, — промовила вона, сяючи, немов дівчина перед випускним.
Я завмерла. Потім тихо видихнула:
— Ларисо… я вагітна. Ти скоро станеш бабусею.
Тарасик заметушився, почав розливати шампанське, кричати «ура!», а матір посіла. Мовчки встала, схопила сумку і, грюкнувши дверима, пішла у невідомому напрямку.
Минув тиждень. Вона з’явилась раптом — у сльозах, з перекривленим обличчям:
— Через тебе! Він мене кинув! Ти все зіпсувала своїм «бабуся»! Я не збираюсь старіти! Мені ще лише 37! Я ще хочу жити, а ти мене в могилу везеш своїми дітьми!
Я не вірила своїм вухам. Жінка, що народила мене, назвала мою вагітність — зрадою. А потім кинула останнє, що, здавалось, спалило останні нитки зв’язку:
— У мене не було дочки. І не буде ні онуків, ні правнуків. Забудь, що я існую.
І пішла.
А ми поїхали до справжньої родини — до бабусі й дідуся. Вони обняли, заплакали від радості. Вже обговорювали, як назвемо малюка, хто буде гуляти з коляскою, хто в’язати пінетки. Саме вони — моя опора, мій тил, моє справжнє.
А Лариса? Нехай женеться за вічною молодістю. Але одного дня вона прокинеться у тиші — у порожній квартирі, у чужому тілі, дивлячись у дзеркало, де вже давно нема відображення. І тоді, можливо, зрозуміє, кого насправді втратила.
