У часи СРСР я одружився з дівчиною, у якої було троє дітей, їм ніхто не допомагав, були зовсім самотні.
— Андрію, ти що, справді хочеш одружитися з продавчинею, у якої троє дітей? Зовсім розум загубив? — з насмішкою ляснув мене по плечу Вітько, мій сусід по кімнаті в гуртожитку.
— А що тут такого? — навіть не відірвався я від будильника, у механізмі якого возився викруткою, але кутком ока поглянув на нього.
У ті роки — у вісімдесяті — наше провінційне містечко жило повільно, без метушні. А для мене, тридцятирічного самотнього чоловіка, все зводилося до дороги між заводом і ліжком у гуртожитку. Після інституту так і застряг: робота, трохи шахи, телевізор і рідкі зустрічі з друзями.
Іногда визирнеш у вікно, побачиш дітей у дворі, і нахлине — згадаєш, як мріяв про сім’ю. Але швидко відганяєш ці думки — яка вже сім’я в чотирьох стінах гуртожитку?
Все змінилося одного дощового жовтневого вечора. Я зайшов у магазин за хлібом. Скільки разів уже ходив — все одне й те саме. Але цього разу за прилавком стояла вона — Оксана. Раніше якось не помічав, а тепер погляд затримався. Втомлені, але теплі очі, у глибині яких ховалася яскрава іскорка.
— Білий чи житній? — спитала вона, ледве помітно посміхаючись.
— Житній… — пробурмотів я, наче збентежений школяр.
— Тільки з пекарні, свіжий, — спритно завернула і подала мені.
Коли наші пальці торкнулися, щось ніби клацнуло. Я шарив по кишенях у пошуках дрібних грошей і водночас нишком розглядав її. Проста, у фартусі, років за тридцять з хвостиком. Втомлена, але з якимось світлом всередині.
Через кілька днів я побачив її на зупинці. Оксана тягла сумки, а поруч крутилися троє дітей. Старший — хлопець років чотирнадцяти — серйозно стискав важкий пакет, дівчинка тримала за руку малюка.
— Давайте допоможу, — запропонував я, беручи сумку.
— Не треба, дякую… — почала вона, але я вже завантажував речі в автобус.
— Мам, а це хто? — без церемоній поцікавився молодший.
— Тихіше, Сашко, — зупинила його сестра.
У дорозі з’ясувалося, що живуть вони недалеко від мого заводу, у старій п’ятиповерхівці. Старшого звуть Іван, доньку — Настя, а молодшого — Сашко. Чоловік Оксани загинув кілька років тому, і з тих пір вона сама тягнула всю сім’ю.
— Живемо, не скаржимося, — сказала вона з втомленою усмішкою.
Тієї ночі я довго не міг заснути. У голові крутилися її очі, голос Сашка, і десь у глибині прокидалося забуте почуття — ніби щось важливе чекало на мене попереду.
З тих пір я частіше заходив у гастроном. Брав те молоко, те пряники, то просто так заглядав. Колеги на заводі почали жартувати.
— Ти, Андрію, що? Три рази на день у магазин — це кохання, — посміхався Петрович, мій начальник.
— Та свіжі продукти шукаю, — відмахувався я, червоніючи.
— Чи продавчиню? — підморгував він.
Якось ввечері я наважився підійти до Оксани після зміни.
— Дозвольте донести сумки, — сказав я, намагаючись звучати спокійно.
— Не треба… якось ніяково…
— А от на стелі спати — справді незручно, — пожартував я, забираючи пакети.
По дорозі вона розповідала про дітей. Іван підробляв після школи, Настя — відмінниця, а Сашко недавно навчився зав’язувати шнурки.
— Ви дуже добрі. Але не варто нас жаліти, — раптом промовила Оксана.
— Я й не жалію. Хочу бути поруч.
Пізніше я прийшов до них — кран полагодити. Сашко крутився поруч, цікавився інструментами.
— А ти й літак зможеш полагодити?
— Приноси, подивимося, — усміхнувся я.
Настя просила допомогти з математикою. Сіли розв’язувати разом. За чаєм говорили про життя. Тільки Іван був насторожений, тримався осторонь. Потім я почув розмову:
— Мам, він тобі потрібен? А якщо піде?
— Він не такий.
— Усі вони однакові!
Я стояв у коридорі, стиснувши кулаки. Хотів піти. Але згадав, як Настя сяяла від п’ятірки, як Сашко сміявся, коли ми лагодили його літак, і зрозумів — ні, не можу піти.
Плітки на роботі розповзалися, але мені вже було байдуже. Я знав, заради чого живу…
— Слухай, Андрію, — казав мій друг Вітько, — ти це… подумай добре. Навіщо тобі ці проблеми? Знайди нормальну дівчину, без дітей.
— Ти в своєму розумі, Андрію? Одружитися з продавчинею, у якої троє дітей?! — обурювався Вітько, сусід по гуртожитку.
— Відчепися, — буркнув я, продовжуючи копатися в будильнику.
— Та не в цьому річ… просто троє дітей — це…
— Замовкни, Віть.
Одного вечора я сидів із Сашком, допомагаючи йому з аплікацією для школи. Хлопчина старанно вирізав деталі, висунув— Дядьку Андрію, ти ж із нами залишишся назавжди, так? — раптом спитав він, і в його очах блищала щира надія, яку неможливо було обманути.
