“Ти кого в дім ведеш, сину…”
Ганна Олексіївна цілий день крутилася на кухні. Приготувала улюблені страви, смажила деруни, спекла курку з хрусткою шкіркою. Сьогодні був особливий день — її син Андрій мав уперше привести свою наречену.
Будинок сяяв чистотою, скатертина була випрасувана, пиріг охолоджувався на підвіконні. Ганна кілька разів поправляла волосся, дивилася у дзеркало і з хвилюванням чекала — їй так хотілося сподобатися майбутній невістці.
Почулося клацання замка. Ганна випростала плечі: “Це вони!” — подумала вона і вже збиралася вийти в передпокій, коли раптом почула приглушені голоси.
— Андрію, ти серйозно? Це твій дім?.. Та тут як у музеї, — зверхньо скривилася Ярина.
— Тишіше, Яро… Мама почує. Навіщо ж ти так…
— Та хай чує! Може, хоч подумає, що цей старий непотріб давно пора викидати! — зі злостю штовхнула стару шафку в коридорі.
— Що ви собі дозволяєте?! — Ганна вийшла з кімнати, обличчя побіліло, очі палали. — Ви в моєму домі, а не на базарі.
Настала важка мовчанка.
Ярина навіть не вибачилася. За вечерею крутила носом, ледзь торкалася їжі, постійно натякала, що обстановка — “радянщина”, і взагалі — вони тут жити не будуть, поки не зроблять капітальний ремонт.
Ганні стало погано. Вона мовчки встала, вийшла на балкон, притулила долоню до грудей. За тридцять років вона вперше пошкодувала, що виростила сина сама. Чоловік пішов, коли Андрійкові не було й року. Вона все тягла сама — роботу, виховання, дім.
А тепер цей дім став кісткою в горлі для чужої жінки.
Коли Ярина оголосила, що вагітна, Ганна промовчала. Вона вже розуміла: цей союз нічого доброго не принесе. Занадто різні цінності. Але заради дитини, заради сина… Вона запропонувала: “Живіть тут. Хата велика. Кімнату переробите під себе”.
— Однієї кімнати мало! — гаркнула Ярина. — Ми хочемо продати цей старий хлам і купити дві квартири.
— Я не дозволю розпродати те, що мої батьки створювали все життя! — Ганна не витримала.
Наступного дня Андрій прийшов з документами. Просив виділити його частку. Ганна, не дивлячись, підписала.
— Продавай. Роби, як вважаєш за потрібне. Тільки знай: з цим домом ти втрачаєш не стіни, а частину своєї родини.
Через тиждень Ганни не стало. Тихо, вночі, уві сні. Андрій знайшов її фотографії на підвіконні. На одній — вона тримає його, немовля, біля бабчиного рояля.
Він стояв у порожній кімнаті, де тепер лунало лише луно.
А меблі… Меблі Ярина встигла вже продати.
Через три роки Андрій жив у “своїй” однушці. Один. Ярина з дитиною — окремо. А відреставрований старий стіл із зеленим сукном стояв у кутку. Поруч — фотографія мами. І кожного вечора він у думках благав у неї пробачення…
