«Мітла» для Віталія — і для всієї родини
Віталій, як завжди, увійшов у квартиру, кинув ключі на комод і пішов прямо на кухню. Оксана стояля біля плити, помішуючи гарбузову кашу — улюблену страву їхніх дітей. Він навіть не привітався.
— Де наша мітла? — кинув він через плече, з холодним роздратуванням у голосі.
— Яка ще мітла? — здивовано обернулася Оксана, намагаючись зрозуміти, про що йдеться.
— Звичайна. Підлогу мити. Бо дивитися неможливо, як ти тут запустила! — єхидно прокоментував він і, не чекаючи відповіді, вийшов із кухні.
Оксана стояла нерухомо, дивлячись йому вслід. В голові не вкладалося — що це було? Що сталося з її чоловіком, з тим самим Віталієм, який колись ніжно кликав її Оксанкою і мив за нею посуд?
Ще зовсім недавно все було інакше. Віталій приходив з роботи, знімав піджак і першим ділом брався за пилосос. Він не ділив справи на «чоловічі» та «жіночі» — просто робив. Із любов’ю. Після вечері обіймав Оксану, переконуючи її відпочити, а сам мив тарілки.
Жили весело. Вечірки, кіно, зустрічі з друзями. Потім народилася донька. Віталій сяяв від щастя. А через два роки з’явився син. Усі навколо захоплювалися: пара — ідеальна, діти — золоті, стосунки — завидні.
— Оксан, тобі так пощастило з чоловіком, — твердили подруги. — Тепер таких не буває.
Оксана вірила, що їхнє кохання — справжнє. І вічне.
Але непомітно все змінилося. Віталій приходив додому роздратованим. Сили зникли, ніжність розвіялася.
— Чому тут усе догори дриґом? — питав він. — Я цілі дні працюю, а ти не можеш приготувати вечерю? Чим взагалі займалася?
Оксана намагалася пояснити. Розповідала, як син вилив на себе кашу, як донька бігала за ним, як вони перепачкали все, навіть шпалери. Як прала, сушила, заспокоювала. Але Віталій не слухав. Він злися. Втомився. Став чужим.
Одного разу вона нарізала цибулю і не могла зрозуміти — від чого сльози: від гостроти чи від болю?
— Мама ж казала… — шепотіла вона. — Не пести чоловіка. Кохання коханням, але не можна ради іншого з себе шкіру знімати. Сяде на шию — і навіть дяку не скаже.
Адже Оксана була певна, що вони з Вітаєм створені одне для одного. Вона його відчувала. Чула навіть без слів. Але тепер… тепер все здавалося ілюзією.
А Віталій ніби відчув — Оксана не опирається, значить, винна. Мовчання стало для нього доказом її «неправильності». Він перетворився на суддю в їхньому домі. Оксана відчувала — її світ руйнується.
Та, схоже, їхній родинний ангел вирішив втрутитися.
Подзвонили з роботи. Звільнилося місце, на яке Оксану давно запрошували. Зарплата вища, умови кращі. Колега пішла на пенсію. Якщо Оксана погодиться — посада її.
Мати пообіцяла посидіти з дітьми, поки ті не підуть у садочок. Оксана, натхненна, завітала до перукарні, зробила стрижку, оновила гардероб. Вона вирішила: час повернути себе.
А Віталій тим часом… залишився без роботи. Фірма збанкрутувала. Він був у розгубленості. Але все одно намагався тримати марку:
— Я сам із дітьми впораюся, не хвилюйся. Працюю над резюме, дивлюся вакансії. Якщо що — твою маму підключимо.
Оксана не сперечалася. Підтримувала. Вперше за довгий час — стримано й впевнено.
Два тижні Оксана вникала в робочі справи. Вдома, здавалося, все йшло своєю чергою. Але через місяць вона помітила: вдома стало брудніше, прання лежало нескладеним, діти капризничали. А Віталій став нервовим. Вона спокійно зауважила:
— А ти, бачу, щось зовсім розслабився. Я працюю, гроші приношу, а вдома безлад.
Її голос був м’яким, але точним. Не образливим — повчальним. І Віталій опустив голову. Він зрозумів.
— Оксанко… Я був дурнем. Тільки зараз відчув, як ти все тягла… — зізнався він увечері. — Вранці діти посварилися через машинку. Поки рознімав, каша втекла. Довелося робити омлет — Олег відмовився їсти. Поки мив плиту, Соломія розлила молоко. І саме тоді — дзвінок: співбесіда по відео. У жаху, як є, у фартусі, вийшов до камери. Але знаєш… мене взяли. Через тиждень виходжу. Твоя мама зможе поки посидіти з дітьми?
Оксана кивнула. В її очах світилася тиша. Та, яка приходить, коли вдома нарешті все стає на свої місця.
Тепер вона знала — він відчув це на собі. Більше не буде уроків про мітлу. Він цінуватиме. Не тому що його змусили — а тому що пережив сам.
Ввечері вони сиділи удвох, пили чай. Соломія малювала за столом. Олег будував вежу з кубиків.
Оксана глянула на чоловіка. І вперше за довгий час усміхнулася.
Він пВіталій тихенько взяв її за руку, і в цю мить здалося, що весь той біль та непорозуміння просто розчинилися у теплі спільної усмішки.
