«Ти повернула нас у минуле» — історія одного Дня народження
Лариса поспіхом розкладала серветки й розставляла прибори. Сьогодні святкував день народження її чоловік — Антон Юрійович. Дата не ювілейна, але важлива. Обидві дочки з родинами обіцяли приїхати, а онуки вже давно нудили: «Хочеме справжнє свято, як у дитинстві». Лариса згадала ті часи — девяностих…
Тоді все давалося з трудом. Грошей не вистачало, продукти діставалися майже з боєм. Але вона старалася — заради родини, заради тепла й радості в домі. Особливо перед святами.
Того року все почалося з дитячої просьби. Дочки, Оксана та Марічка, повернулися зі школи зі згаслими очима. Оцінки — чудові, а настрій — нікуди. Згодом Оксана зізналася:
— Мам, у всіх у класі вже ангорські берети, а ми — у старих шапках. Ну купи, будь ласка!
Лариса здалася. Хоч і не багаті, але дочки — розумниці, старанні, допомагають. Побігла на ринок, викроїла останні гривні — і купила. На радість дівчаткам… і собі. Але грошей на свято вже не лишилося.
Врятував випадок. Наступного дня в гастрономі хтось гукнув:
— Ковбаса! — і юрба кинулася до прилавку. Лариса встигла схопити два шматки улюбленої вареної. А в суботу їй пощастило дістати вершкове масло — продавщиця підказку дала, коли його «викинуть». З талонами та доньками на підхваті Лариса досягла свого.
У неділю стіл був накритий — як у найкращі роки. У центрі — курка, рум’яна, хрустка, на подушці з рису. Свекру особливо сподобався салат із плавлених сирків, яєць і часнику. Шарлотка вийшла неймовірною — свекруха навіть рецепт випитувала.
А тепер — сьогодення. Дочки виросли, у кожної — своя родина. Батьків Антона й Лариси вже нема. Але ось — неділя, і знову День народження. Антон пішов гуляти з Трешкою, їхнім песиком, а Лариса знову накривала стіл. Вже не доставкова піца, не суші — а домашня їжа. Стара, добра, душевна.
Гості з’їхалися майже одночасно. Онуки гомоніли у передпокої, скидаючи кеди, Оксана з Марічкою обняли маму.
— Мам, а чого так смачно пахне? — запитала Оксана.
— Ми не хочемо піцу! — заверещали онуки з коридору.
Останнім увійшов Антон. Усі кинулися вітати.
— Ну що, підемо до столу, — посміхнулася Лариса.
Коли зайшли у кімнату, де було накрито, усі завмерли.
— Мам… — видихнула Марічка, — це ж як у дитинстві… Курка — як тоді, улюблений салат, рис…
Сміх, тости, пиріг із чаєм. Усе — як колись. Тільки всі доросліші.
Коли всі роз’їхалися, Антон обійняв Ларису:
— Дякую, рідненька. Ти повернула мене в ті часи. Ми ж тоді були щасливі. Хоча й грошей не було, диван рік збирали, балкон засклити не могли. Але ми були разом. І зараз разом. А це — головне.
— З Днем народження, любий. Нехай таких днів у нас буде ще дуже, дуже багато.
