8 березня з сюрпризом: як Ігор ледь не спалив хату
Світ у квартирі Олени вибухнув ще до того, як вона переступила поріг. У під’їзді тягнуло димом, по сходах стікала мильна вода, а повітря було напруженим, наче саме воно шепотіло: «Не заходь… Краще обійди». Але Олена, жінка загартована, директорка великої компанії, не з тих, хто відступає.
Шарпнувши двері, вона скинула на тумбу букет із корпоративу, здерла туфлі, ніби скидаючи тягар минулого дня, і встромила ноги в домашні капці. Хоча, судячи з розлитої води, краще б підійшли гумові чоботи. Усередині щось страшенно рипіло, лупало, диміло. А в кутку істерично вив кіт.
— Ігор?! Що тут, біса твого, коїться?! — гримкнула вона, пробираючись крізь пару та запах паленого жиру.
Чоловік з’явився з глибини квартири. У одній спідній білизні, босий, обличчя у подряпинах і сажі, з синяком під оком і замотаною в рушник головою, наче туарег у пустелі. Вигляд у нього був такий, ніби він не святкові приготування влаштовував, а з вогнеметниками під Бахмутом воював.
— Оленко… Я думав, ти пізніше прийдеш… корпоратив, ти ж у них, як господиня. Ну, ж до кінця ж…
Олена, навіть не здивувавшись, сіла на пуф, закрила очі й сухо промовила:
— Доповідай. Усе. Без «кохання» і «не хвилюйся». Я хвилювалася, коли в дев’яності на мене рэкет наїжджав. Хвилювалася, коли бізнес на межі краху стояв. Після цього паніку в мене не викликає ніщо. А тепер — розповідай, що ти тут наробив.
Ігор ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслуговувала… Вирішив прибрати, постирати, телятинку запікти, підлогу вимити…
— Телятину? — уточнила Олена.
— Не телятину… Пралку. Вона потекла. Ну, не одразу. Я спершу телятину в духовку, потім у ванну, потім пралку. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Та… звісно! — образився Ігор. — Просто трохи мокрий. І на нервах. Клянуся, коли вмикав машинку — його там не було. Він якось потім… просочився.
— Просочився?! У ЗАЧИНЕНУ пралку?!
— Ну, може, проліз…
Олена затулила обличчя руками.
— Гаразд, продовжуй. Але покажи кота. Треба переконатися, що хоча б він залишився цілий.
— Е-е… Він… у кімнаті. Там… прив’язаний. Для його ж безпеки. І щоб висох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… зафіксовані. Тимчасово.
— І що далі?
— Пішов я, значить, білизну прати, аж відчуваю — пахне паленням. Відкриваю духовку, а там м’ясо у вугіллі. Плеснув олії — воно зайнялося. Брови підпалив. Тут кіт заревів. Я до пралки, а вона не відчиняється. А кіт за склом — очі, як у демона. І реве! А я — між пеклом у плиті та пеклом у пралці. Взяв лом. Розбив. Кіт вискочив, і почалося…
— Господи… — прошепотіла Олена.
— Він розбив дві вази, обгадив килим, зірвав штори, подер обои, розбив шампанське, сусіди знизу погрожували викликати поліцію та відьму. А я його спіймав і прив’язав. Сушив. А тобі, Оленко, сюрприз готував…
Олена підвелася. Пройшла в кімнату. Побачене могло б викликати інфаркт у вразливої жінки, але не у неї. Кіт — прив’язаний до батареї, з мордою, замотаною шарфом, дим у повітрі, калюжі, бите скло. Ніби фронтова звістка. Ігор метушився позаду, намагаючись щось пояснити:
— Ну, він не хотів сидіти. Я ж переживав, щоб висох. І щоб не верещав — рот закрив. Але все гаразд!
Олена відв’язала кота, витерла його рушником з голови Ігоря, притиснула до себе.
— Набридло мені з тобою, Ігоре. Він же міг задихнутися. Хоча після пралки йому тепер море по коліно.
Сівши з котом на диван, вона глянула на чоловіка:
— Ну?
— Що «ну»? — зніяковів він. — Повіситися зараз чи потім?
— Вітаю, дурнику. Сьогодні Восьме березня.
Ігор спалахнув, вискочив із кімнати й за хвилину повернувся з урочистим виглядом, став на коліна перед дружиною, сховавши щось за спиною.
— Оленко, сонечко моє. Тридцять років ти зі мною, і я не перестаю тобою захоплюватися. Ти — сильна, гарна, терпляча та кохана. Зі святом тебе, з Жіночим днем!
Він простягнув коробочку з перснем і пом’ятий, обдертий букет.
— Квіти були нормальні… поки кіт… ну, ти зрозуміла…
Олена зітхнула, понюхала троянди.
— Вони навіть пахнуть. І, о диво — не гаррКіт у відповідь буркнув, ніби підтверджуючи, що цей День буде пам’ятним не лише для них, а й для всієї вулиці.
