**Світло у вікні: шлях до щастя**
Микола, або Колюся, як називала його мама, давно переступив поріг тридцяти восьми років. Але для Ганни Іванівни, викладачки місцевого університету, він залишався хлопчиком, її маленьким скарбом. Вона ніколи не бачила в ньому дорослого чоловіка, здатного жити своїм життям.
Ганна Іванівна не була одружена. Всі себе вона віддала роботі та синові, якого народила у тридцять шість. Микола з’явився на світ слабким, і мати робила все, щоб він зміцнів. Її турбота не знала меж: сама одягала, годувала з ложечки, чистила зуби. До трьох років Микола став міцним, лагідним хлопчиком, але Ганна не відпускала його від себе ні на крок.
У дитсадку почалися проблеми. Виховательки дорікали:
— Ваш син нічого сам не вміє! Інші діти вже одягаються, а він чекає допомоги.
Вона не приймала зауважень:
— У дитини є мати! Якщо вам важко його одягнути — шукайте іншу роботу!
У підсумку забрала Миколу з садка й найняла няню, яка, як і мати, не давала хлопцю самостійності. Микола звик, що все вирішують за нього. До школи Ганна знайшла нову няню — сусідку-пенсіонерку, яка слідкувала за кожним його кроком. Мати домоглася довідок, щоб звільнити сина від фізкультури. Їжа, одяг, розпорядок дня — усе вибирала вона.
— З’їж бутерброд, ти не наївся, — говорила Ганна, акуратно намазуючи масло на хліб і подаючи його десятирічному Миколі.
Він слухняно їв, не сперечаючись. З мамою не посперечаєшся.
Микола від природи не був повним, але відсутність руху та ситне харчування зробили своє. До двадцяти років він став високим, симпатичним, але трохи грубим хлопцем. Вступив до університету, де викладала мати. Колеги посміхалися, коли бачили, як Ганна Іванівна чекає сина у роздягальні, допомагаючи йому надягнути пальто. До рукавів його куртки були пришиті рукавички на гумці — аби не загубив.
Микола старався вчитися, а після закінчення залишився на кафедрі — мати наполҐанна Іванівна глянула на онука, що сміявся у її обіймах, і зрозуміла — тепер у її житті з’явився новий сенс.
