Будинок, де нас більше не бажали: коли матір перетворила домівку на поле бою
Олексій сидів у кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані — дружина. Він здивувався: вона рідко дзвонила йому серед дня.
— Привіт, Марічко. Щось трапилося? Я трохи зайнятий, — відповів він, відірвавшись від роботи.
— Трапилося, — голос її тремтів, ніби вона ось-ось розридається. — Нас вигнали. Нам більше ніде жити!
— Що?! — Олексій аж підскочив, — З квартирою щось сталося? Пожежа? Крадіжка?
— З квартирою все гаразд… просто нам більше не дозволено там жити, — прошепотіла Марія.
— Як це — не дозволено? Хто може заборонити нам жити у нашому домі?!
— Хто… хто… твоя мати! — раптом випалила вона, і в голосі її було все: біль, образа, розпач.
Колись, багато років тому, вони з Марією переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, молодшій — п’ять. Починали з оренди, працювали без відпочинку. Потім доля посміхнулася: батько Марії несподівано отримав у спадок квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді старий. — Я пенсіонер, податки не гризуть, власність на мене, але ми вам заважати не будемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали квартиру своєю — хоча формально вона їм не належала. Лише Марія все одно жила з тривогою в душі.
— Ми вклали сюди все, а документів на нас немає, — казала вона чоловікові.
— Не хвилюйся. Світлана у батьків, ми тут. Хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше — вигнали. І не чужі, а рідні.
Відправною точкою став ювілей батька. Приїхали, відсвяткували. А наступного дня свекруха заявила:
— Ми вирішили: Василь, наш племінник, буде жити у вас. Він вступив до університету, у гуртожитку тісно. А у вас простір. До того ж, — додала вона, — квартира все одно на нас, ми вирішуємо, хто там мешкатиме.
Марія ледве не втратила дар мови. Але Олексій лише кивнув:
— Не проблема. Місця вистачить.
Вона хотіла закричати, але стрималась. Не час. Не місце. Але щось усередині переломилось.
Василь заселився — як господар. Їв на дивані, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого доторкався. А потім приїхали батьки Олексія. Подивитись на «онучка». І почалося.
— У Василя брудне взуття! — докоряла свекруха. — Чому куртку не постирала?! А пирогів чому нема?!
Вона командувала, як генерал. Готувала, прала, мила. Потім раптом сказала Марії прямо у вічі:
— Я не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі краще піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У доньок свої родини, оренда дорога…
— Не мої проблеми. Збирай речі.
Коли Марія відмовилась, свекруха холодно сказала:
— Я все поясню Олексію. Він підпише заяву на розлучення.
Марія мовчки збирала речі й плакала.
Олексій довідався і одразу кинув усе.
— Мамо, що це таке?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайва. До того ж — п’є!
— Що?!
— Я чула дзижчання пляшок у пакеті. Ти щось ховаєш? Я таких під своїм дахом не потерплю. Квартира на мене — і я вирішую.
— Мамо, це Василь виніс сміття!
— Не звалюй на дитину! Якщо вона ще раз тут з’явиться — не скаржся.
— Тоді й я піду з нею.
— Ще краще. У Василя дівчина з’явилася — буде де жити.
Олексій мовчки стиснув кулаки.
— Гаразд. Два дні.
— Маріє, не плач. Ми все вивеземо — Богдан допоможе, є гараж. Усе буде добре. Ми купимо собі житло. Може, не таке, як мріяли, зате — своє.
Через три дні повернулася свекруха зі Світланою — з сумками, ніби на війну. Риба, м’ясо, банки, мішки з овочами…
— Вони що — виїхали?! — остовпіло спитала Світлана.
— Пусто… Ні плити… Ні холодильника… Ні меблів…
— На балкон винесемо.
— Там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Іванівна набрала номер сина — він не відповідав. Онуки теж не брали слухавку.
— Галю, це бабуся… — промовила вона до однієї з онучок, але у трубці пролунало:
— Не дзвоніть сюди більше!
У квартирі лишився лише старий брудний ліжко. І таз у ванній — символ того, як усе закінчилося.
Через півроку Марія готувала вечерю у новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мати… Ти не дзвониш… Я жалкую. Повертайся. Живи тут.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Навіщо вам ще квартира? Адже є наша!
— Ваша — це ваша. А в нас — своя.
— А онуки? Вони мене кинули!
— Їм нічого не треба. У нас усе є. Про ту квартиру більше не згадуйте. І туди ми більше не повернемося.
Олексій натиснув «закінчити». Цей розділ його життя завершився. І більше — не відкриється.
