В давні часи, коли ще вітри билися об шибки старих будинків, трапилася ця історія.
Богдан сидів у своїй кімнаті, заглибившись у роботу, коли задзвонив телефон. Ім’я дружини на екрані. Він здригнувся – Марічка рідко дзвонила серед дня.
— Привіт, кохана. Щось сталось? Я трохи зайнятий, — промовив він, відволікаючись від паперів.
— Сталось, — її голос тремтів, немов осіннє листя, — нас вигнали. Нам більше немає де жити!
— Що?! — Богдан аж підскочив з крісла. — З квартирою щось трапилось? Пожежа? Крадіжка?
— З квартирою все гаразд… просто нам більше заборонено в ній жити, — прошепотіла Марія.
— Як це — заборонено? Хто може заборонити нам жити у власній квартирі?!
— Хто-хто… твоя мати! — раптом вирвалось у неї, і в тому голосі було все: біль, образа, безнадія.
Колись, дуже давно, вони з Марією переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, молодшій — п’ять. Почина́ли з оренди, працювали, не розгинаючи спини. Та одного дня доля посміхнулась: батько Марії несподівано отримав у спадок квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді старий, — я вже на пенсії, податки не гризуть, хата на мене, але ми вам не заважатимемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали ту квартиру своєю — хоч і не на папері. Але Марія все одно жила з тривогою.
— Ми вклали сюди все, а документів на нас немає, — казала вона чоловікові.
— Не переймайся. Батьки в нас поряд, хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Та сталося гірше — вигнали. І не чужі, а рідні.
Почалося все з ювілею батька. Приїхали, святкували. А наступного дня свекруха оголосила:
— Ми вирішили: наш небіж, Іванко, буде жити у вас. Він поступив до універу, у гуртожитку тісно. У вас простору вистачить. І ще, — додала вона, — квартира все одно на нас, ми вирішуємо, хто тут буде мешкати.
Марія ледь не втратила дар мови. Але Богдан лише кивнув:
— Не проблема. Місця вистачить.
Вона хотіла крикнути, але стрималась. Не час. Не місце. Але щось усередині переломилося.
Іванко заселився — ніби пан. Їв на дивані, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого доторкався. А потім приїхали батьки Богдана — провідати «онука». І почалося.
— У Іванка брудні чоботи! — докоряла свекруха. — Чому куртка не випрана?! А пирогів чому нема?!
Вона командувала, ніби сотник. Готувала, прала, мила. А потім — просто в лоб:
— Не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі варто піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У дочок свої родини, оренда дорога…
— Не моя справа. Збирай речі.
Коли Марія відмовилася, свекруха сказала:
— Я все поясню Богданові. Він підпише на розлучення.
Марія мовчки збирала речі й плакала.
Богдан довідався і кинув усе.
— Мамо, що це?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайва. До того ж — п’є!
— Що?!
— Я чула брязкіт пляшок у пакеті. Що ти ховаєш? Не дозволю такій під моїм дахом. Квартира на мене — і я вирішую.
— Мамо, це Іванко виносив сміття!
— Не звалюй на дитину! Якщо вона ще з’явиться тут — не скаржся.
— Тоді й я піду з нею.
— Ще краще. У Іванка дівчина з’явилася, буде де жити.
Богдан стиснув кулаки й промовляв лише:
— Добре. Два дні.
— Марічко, не плач. Ми все вивеземо — Олексій допоможе, є гараж. Усе буде добре. Ми знайдемо собі житло. Не таке, як мріяли, але — своє.
Через три дні свекруха приїхала з Оксаною — з валізами, ніби на війну. Риба, м’ясо, банки, мішки з овочами…
— Вони що, виїхали?! — остовпіло запитала Оксана.
— Пусто… Ні плити… Ні холодильника… Ні меблів…
— На балкон винесемо.
— Там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Степанівна набрала сина — він не відповідав. Онуки теж не брали слухавку.
— Галю, це бабуся… — промовила вона до онуки, але у відповідь почула:
— Більше не дзвоніть!
У квартирі лишився старий брудний диван. І таз у ванній — немов символ того, як усе скінчилося.
Через півроку Марія готувала вечерю у новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… мати… Ти не дзвониш… Я шкодую. Повертайтесь. Живіть.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Навіщо вам ще одна? Адже є наша!
— Ваша — це ваша. А у нас своя.
— А онуки? Вони мене покинули!
— Їм більше нічого не потрібно. У нас усе є. Про ту квартиру більше не згадуйте. І ми туди не повернемося.
Богдан натиснув «закінчити». Цей розділ його життя завершився. І більше — не відкриється.
