Коли мама сказала «ні»: як Наталя втрапила чуже весілля
Наталя смажила кабачки, коли раптом почула стукіт у двері. Відчинивши, побачила сина — Дмитро стояв із сумкою, зі змученим поглядом.
— Мамо, я пішов від Олі, — видихнув він, звалюючи валізу на поріг.
— Як пішов?! — очі Наталі розширились від подиву.
— Набрила вона мені. Ні готувати не вміє, ні прибрати в хаті, не працює… — він говорив, майже не стіснюючись сліз. — Пустиш пожити, так?
— Ні, — твердо відповіла Наталя, витираючи руки об фартух, не відводячи погляду.
Дмитро остовпів:
— Що це значить — ні?
— Значить, те й значить. Не пущу. Але давай сядьмо, поки їжа гаряча. Потім поговоримо.
Він їв борщ із паляницями так, наче тиждень не їв. Між ковтками бурчав:
— До весілля по ресторанчиках ходили — було весело. А тепер що? Думав, їжа сама на стіл з’явиться. А вона, як дитина, у телефоні рецепти шукає — то недосолила, то пересолила. Киваю, ніби смачно, а сам хлібаю, ледь не давлюсь.
— Та вона жартує, синку, — зітхнула мати. — Не всім одразу виходить. А ти тільки критикуєш.
— Жартує? А хто в хаті, як в хліву? Всі речі розкидані! Білизна на стільцях, на ліжку, навіть у ваннійці. В шафі — немов після бурі. Вона то дрімає, то у світі грає. А я ходжу, збираю її футболки, сказав щось — вона в сльози.
— Молода ще, дурненька, — спокійно відповіла Наталя. — А ти що, зовсім дорослий? Нюни розпускаєш. Чоловік має бути опорою, показувати любов — тоді й дружина зміниться.
— Та я жлюблю її…
— Та вона цього не відчуває. Ось і вся справа.
Наступного ранку, коли син пішов на роботу, Наталя подзвонила Олі:
— Донечко, завітаю до тебе, побалимо.
Купила продуктів, дійшла до квартири — двері відчинила Оля, змарніла й сонна.
— Ти Дмитра на роботу проводжала? — спитала Наталя, заходячи на кухню.
— А навіщо? Він сам зібрався, каву випив, бутер з’їв. А що?
— І це тобі нормально? А на кухні що — поля бою? Полудень, а ти ледве очі розплю́щила.
— Вибачте… пізно лягла… в інтернеті сиділа…
— Олю, я тебе, як рідну. Прийшла допомогти. Зараз приберемо та обід зваримо.
— Я сама впораюсь… Ми з Дмитром самі розберемося.
— Ну, як знаєш. Тільки потім до мене не біжи зі скаргами. Тримай, ось продукти.
— Дякую. І не сердьтесь.
Минали дні. Дмитро все частіше затримувався у матері, а одного разу навіть збрехав Олі, що їде у командировку. Насправді просто не хотів додому.
— Набрила, — скаржився він. — Не читає, нічим не цікавиться. Тільки шопінг та ігри. Працювати не хоче. Просить: «Купи мені це, купи те». Я ж не банкомат.
Наталя слухала, не заперечувала. Але одного вечора на порозі з’явилась Оля. Вся в сльозах.
— Мамо… він мене не любить… приходить пізно, не їсть, не розмовляє… каже, даремі були ці весілля… Це ви його так виховали.
— А може, твоя мама чогось недо— Може, твоя мама чогось недодала, а тепер доводиться вчитися на помилках.
