Після виписки з пологового будинку батьки сказали: «Більше не розраховуйте на нас» — але ми обрали любов, а не страх.
Я медсестра. З 1990 року працювала в обласному роддомі Києва. Робота була важкою, зміни — виснажливими, але завжди знала, заради чого старання: одного дня стати матір’ю, зустріти свою дитину не як лікарка, а як мама.
Вагітність пройшла спокійно. Всі аналізи показували, що дівчинка розвивається без ускладнень. Ми з чоловіком, Олегом, з нетерпінням готувалися до зустрічі з донечкою — купили ліжечко, одяг, усе для виписки. Родичі теж чекали на онуку. Найбільше хвилювався свекор, обіцяв подарунок на виписку, дзвонив майже щодня: «Ну що, все гаразд? Коли?»
Ми не знали, що після пологів наше життя перевернеться. Усе, що здавалося міцним — розсиплеться, а любов пройде важке випробування.
Пологи минули швидко. Дівчинка народилася вагою 2900, зростом 45 сантиметрів — крихітна, але міцненька. Мені її одразу показали, потім забрали на огляди. Трохи пізніше повернули на перше годування — вона смоктала мляво, але я впоралася. Потім нас перевели в палату. За годину зайшли двоє лікарів: акушер і неонатолог. Обличчя в них були напружені, погляд — співчутливий. Я відчула — щось не так.
Один із них тихо промовив:
— Наталіє, у вашої доньки синдром Дауна. Ви медик, розумієте, що це — діагноз на все життя. Пропонуємо не гаяти час і оформити відмову. Ви ще молоді, зможете народити здорову дитину.
Я оніміла. Перед очима попливли стіни. Відчула, як усе всередині обірвалося. А потім — щось міцне, інстинктивне, піднялося в грудях: це моя донька. Моя. І я нікому її не віддам.
— Вибачте… — прошепотіла я, — треба поговорити з чоловіком. Думаю, він скаже «ні».
— Звісно, подумайте. Коли вирішите — приходьте до нас.
Після їхнього виходу донечка заплакала. Її крихітні долоні простягалися до мене. Я притиснула її до себе й у ту ж мить зрозуміла: без неї я не зможу жити.
Подзвонила Олегу. За годину він був поруч. Разом увійшли до кабінету завідувача. Йому теж запропонували підписати відмову. Він мовчав. Потім підійшов до пелюшкового столика, подивився на малу й тихо сказав:
— Нічого підписувати не будемо. Забираємо доньку додому.
Ми назвали її Соломією. Ім’я спалахнуло в серці одразу — ніжне, світле, немов зоря.
Три дні потому до нашої палати поклали ще одну жінку. Їй було за тридцять, це була її п’ята вагітність. Вона з порогу заявила: «Дитину лишу». Коли їй повідомили, що у доньки синдром Дауна, навіть не здригнулася. Лише сказала: «Оформляйте відмову. І грудьми годувати не збираюся».
Я не витримала. Попросила медсестру дозволу пригодувати дівчинку. Вона принесла її. Коли я взяла цю крихітку на руки, серце стислося — вона була такою беззахисною, тихою, наче все розуміла.
Подзвонила Олегу. Він мовчав, потім сказав: «Якщо хочеш — візьмемо і її. Нехай у Соломії буде сестра».
Знову пішла до завідувача. Сказала, що готові взяти другу дитину. Ніхто не вважав нас божевільними. Навпаки, усе відділення обійняло мене зі словами: «Ви — наша героїня».
Залишилися ще на тиждень — чекали, поки відпаде пуповина у другої дівчинки. Ми назвали її Марічкою.
День виписки став найщасливішим у нашому житті. Ми вийшли з пологового не з однією, а з двома дітьми. В одному візку — Соломія, в іншому — Марічка. Обидві — наші. Обидві — любі.
Та цей світлий день не всім приніс радість. Коли ми розповіли батькам, що взяли двох дівчаток, одна з яких — прийомна, реакція була крижаною. Мої батьки, а особливо свекор, заявили:
— Не збираємося з вами спілкуватися. Зробили свій вибір — справляйтеся самі. Допомоги від нас не чекайте!
І справді — ані дзвінка, ані копійки допомоги. Ми залишилися самі.
Це були важкі роки. І безсонні ночі, і хвороби, і втома. Але воАле кожен їхній сміх, кожне дотикання маленьких рученят варте було кожної зорі, яку ми віддали б заради них.
