Спогади про авто, що відвідало стілб: тепер мама ображається, що я на неї накричала
Я хотіла добра. Перед від’їздом у чергову відрядження залишила мамі ключі від своєї машини. Навіщо їй тягати пакети з магазину пішки, коли в гаражі чекає справна, доглянута іномарка? Та найгірше, чого боялась, сталося. Вона віддала ключі молодшому братові. А він… він її розбив. Не вщент, але ремонт коштуватиме стільки, що аж мороз по шкірі. А страховка не покриє навіть половини.
Я логістка, постійно в роз’їздах. Іноді й за кордон. На короткі дистанції їзджу власною машиною — швидше, зручніше, надійніше. Водію акуратно. За одинадцять років за клімом — жодної аварії по моїй вині. Так, пару разів у мене в’їжджали не дуже тверезі пани. Але в цілому я завжди була обережною. Часто машини не міняла, але доглядала їх ретельно. Всі були з пробігом — економила. А минулого року вирішила: годі. Я заслужила нову. Не перефарбовану після аварії, не з підкрученим пробігом — справжню, свою.
Взяла кредит, вклала всі заощадження й купила нову «Рено». Аромат салону, ідеальні гальма, панорамний дах. Мріяла про неї. Та не встигла натішитися — робочі поїздки почастішали, й авто стояло без діла. А мати, яка теж має права, почала благати: «Ну можу я часом прокататись — до магазину, до лікарні?» Я не заперечувала. Вона їздить акуратно, до того ж — рідня.
Лише одне умовила: ніяких ключів братові. Мій молодший брат — утілення всього, від чого у водіїв сивіють скроні. Він лихач. Обгони, різкі старти, ігнорування дистанції. Прав уже позбавлялися. Його останні дві машини відправились на металобрухт. Люблю його, але довірити йому авто — все одно що дати дитині гранату. Мама кивала, клялась: «Ні, ні, він і не підійде до неї».
Минуло кілька місяців. Повертаюсь додому — і дізнаюсь: машина розбита. Брат узяв її без дозволу. Та ні — з дозволом мами. Вона дала йому ключі. Я була в лютості. По-перше, вона знала мою думку. По-друге, він розбив її, навіть не змінивши літню гуму на зимову. Я, від’їжджаючи, не встигла — просила маму. Вона забула. А брата це не стримало — сів і поїхав. На обмерзлій трасі, у повороті, не втримав кермо. Врізався у стовп.
Коли я побачила вм’ятину, розбиту фару й перекошений капот, серце стиснулося. Нова машина. Кредит не погашено. Я не встигла наїздити на ній і місяця, а тепер вона стоїть під будинком — ні жива, ні мертва.
Я вибухнула. Кричала. Так, голосно, так, різко, але хіба я не мала на це права? Просила. Благала. Попереджала. І ось результат.
«Це лише залізо, — кинула матір, не дивлячись у вічі. — Не зациклюйся. Відремонтують. Головне, що ніхто не постраждав. А якщо ще раз підвищиш на мене голос, зовсім розмовляти не буду».
Брат — як заведений. Б’є себе в груди, обіцяє повернути гроші за ремонт. Та звідки? Зарплата у нього смішна, борги — на півжиття вперед. А мама чекає моїх вибачень. Вона образилась. Не він, хто врізався в стовп, не вона, хто порушила обіцянку. Це я винна.
А я ходжу пішки. І думаю: невже в моїй родині ніхто не здатний визнати провин? Невже тепер це я винна в тому, що залишилась без авто, на яке працювала роками?
