«Ти почула не те слова, які мала почути»: коли любов проходить крізь зраду й прощення
Я, Марічка, готувалася до цього дня, як до свята. Вибрала нову сукню, спекла улюблений пиріг чоловіка — той самий, з вишнями та посипкою, від якого Тарас завжди муркотів із задоволення. Купила букет — ніжні білі троянди — і виїхала раніше. Сьогодні Ганна Степанівна, свекруха, запросила нас до себе. День Матері, усе має бути ідеальним.
Тарас, як казав, мав бути на важливій нараді. Тому коли я під’їхала до знайомої п’ятиповерхівки у Львові й побачила біля під’їзду його машину, у грудях занило.
— Дивно… — прошепотіла я.
Вирішила зробити сюрприз. Дістала ключ, тихенько повернула його у замку. Зняла туфлі, ступила босоніж у коридор, затаїла подих. Із кухні долітали голоси. Я хотіла гукнути — але завмерла. Вони говорили про мене. Свекруха й Тарас.
— Тарасю, ну послухай… — Ганна Степанівна говорила рішуче. — Цей шлюб — помилка. Я мовчала. Але тепер не можу. Вона тобі не пара. Ні роду, ні статків. Ні виховання, ні розуму.
— Мамо…
— Яка мамо?! Ця її натягнута усмішка, завжди десь у хмарах. Ні смаку, ні стилю. Ні кмітливості. Щось пише, наче це робота. Хто вона? Поетка? Чи ти збираєшся годувати дітей віршами?
— Мамо, годі… — голос Тараса тремтів.
— А ти подивись на Олену — доньку Наталії Іванівни. Витончена, освічена, гарна, квартира своя, батьки з грошима. А ця твоя… Що вона тобі дала, крім вічно голодного погляду?
У мені все похололо. Притулилася до стіни. Слова били по сердцю, ніж батог. «Нікчемна. Хитра. Без майбутнього».
— Вона хороша… — намагався захистити мене Тарас, — я її люблю…
— Любов, любов… Подумай про майбутнє. Про дітей. Ти все життя її утримуватимеш? Вона нічого не вміє, навіть нормально одягнутися.
Я не витримала. Повернулася, тихо вийшла й, не озираючись, пішла геть. Холодний осінній вітер бив у обличчя, сльози текли самі. У голові крутилося: «не пара… без стилю… нічого не варта…».
Вечір. Я сиділа в кав’ярні, дивилася у вже холодну чашку кави. Подзвонила Тарасові:
— Я не прийду. Я була біля вашої квартири. І все чула.
— Щ-що?! — він збентежився.
— Усе. Що я тобі не підходжу. Що я бездарна. Що я не гідна носити твоє прізвище.
Пауза.
— Марічко… Ну мама… вона просто переймається…
— За тебе чи за свою гордість?
Я поклала трубку. Додому повернулася пізно. Мовчки пройшла у спальню. Тарас намагався пояснити, виправдовувати матір, але я не хотіла нічого слухати.
Наступні дні були холодними — як осінній вітер. Я уникала чоловіка, жила, наче в тумані. А потім… одного ранку, заварюючи улюблену каву, раптом відчула огиду. Закружилася голова. Затримка, дивна втома…
Купила тест. Дві смужки.
Вагітність.
Ту, про яку мріяла. Але зараз — це був удар.
— Я вагітна, — сказала ввечері.
Тарас поблід, потім усміхнувся:
— Правда? Це диво!
— Правда. Тільки я не впевнена… чи хочу його народжувати. З твоєю матір’ю… з її словами…
Він підійшов, обійняв.
— Ти не сама. У нас буде сім’я. Справжня. Мама — не вічна. А дитина — це наше. Я з тобою.
Наступного дня ми поїхали до Ганни Степанівни.
— Мамо… — почав Тарас, тримаючи мене за руку. — У нас буде дитина.
Жінка завмерла. Потім у очах блиснуло: чи то сльози, чи світло.
— Ви… серйозно? Господи… Я стану бабусею?!
Вона підійшла до мене, обняла. Тепло, щиро.
— Прости мене, доню. Завдала тобі стільки болю. Дурна я, стара. Але це — диво. Ти народиш нам ангела.
На кухні закипів чайник. Почалася метушня.
Ми з Тарасом переглянулися. І вперше за довгий час — усміхнулися. Може, тепер усе тільки починається…
