Колись, у давні часи, була така історія…
«Як ти могла допустити, щоб колишня свекруха побачила онуку?» — питали люди. «У тебе ж немає ні граму гордощів!»
Минулого тижня моя донечка святкувала два роки. Свято було невеличке, у родинному колі. Її батько, мій колишній чоловік, навіть не згадав про день народження. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. А от його мати, колишня свекруха, зателефонувала заздалегідь. Каже, хоче прийти, привітати дитину. Я подумала — а що тут поганого? Вона прийшла, принесла подарунок — м’яку іграшку, трішки солодощів і конверт із гривнями. Ми сходили до парку, погуляли. Але коли повернулися додому… почався справжній жах, — з болем розповідає тридцятирічна Оксана.
— Що трапилося?
— Моя мати, побачивши нас з Валентиною Михайлівною, розлютилася до білого каменю. Почала кричати, що я зганьбила рід, що в мене немає ні сорому, ні гордощі. Як я смію дозволяти колишній свекрусі обіймати дитину? Казала, що треба було кинути той «жалюгідний подарунок» їй у вічі й вигнати геть.
— Вона й справді причепилася до подарунків?
— Так! Казала, що іграшка дешева, шоколад шкідливий, а грошей могла б і більше дати. Цілу ніч мене гризла! Докоряла, що я, мовляв, готова була кинутися колишній свекрусі на шию. Що ось вона — «погана баба», а я їй двері відчинила. І ніби забула, як ця жінка колись виставила мене за поріг без копійки.
Оксана розлучилася рік тому. Її чоловік виявився не готовий до справжньої родини. Коли почалися труднощі — безсонні ночі, дитячі сльози, брак грошей — він просто здався. Вирішив, що простіше, дешевше й спокійніше жити без дружини й дитини. Мовчки зібрав речі й пішов. Квартира була записана на його матір, і Оксану просто виставили.
— Тоді я навіть не зрозуміла, що відбувається. Ніби хтось світ вимкнув. Куди йти? Що робити? Я була у шоці.
Розлученням займався адвокат свекрухи. Хоча ділити було нічого — квартира й авто належали батькам чоловіка, а у нього офіційно нічого не було. Навіть аліменти платить мізерні. У Оксани не вистачило сили боротися через суд. Вона була занадто втомлена й зламана.
— Я просила лише одного — дати мені пожити в тій квартирі до кінця декрету. Не хотілося повертатися до матері: вона жінка складна, з важким характером. Але Валентина Михайлівна відмовила. Каже: «Ти не перша і не остання невістка. У мене не готель».
Але перед від’їздом вона допомогла з переїздом: замовила вантажників, спакувала речі й перевезла їх до матері Оксани. Дозволила взяти все, що потрібно, але дівчина взяла лише своє. Не хотіла, щоб потім хтось докоряв.
Восьмий місяць вона з маленькою донькою живе у крихітній однокімнатній квартирі разом із матір’ю. Аліментів ледь вистачає на підгузки. Ні батько, ні його родичі не цікавляться дитиною. Ніхто не дзвонить, не пише. Лише Валентина Михайлівна, колишня свекруха, іноді питає про дівчинку.
— Я не хотіла сварки. Тому й погодилася зустрітися з нею на нейтральній території — у парку, — зітхає Оксана. — Знала, що мати буде проти, але сподівалася, що зрозуміє. Дарма.
— Вона не просто образилася. Вона мене ледь не вигнала з дому. Каже: «Якщо ти така добра, то йди живити до колишньої свекрухи». Мовляв, я доньку не можу виховати гідно, бо сама без гордощів. А вони, каже, знущалися з мене, а я їм ще й дорогу відчинила.
— Оксано, але ж Валентина Михайлівна не була зобов’язана телефонувати. Вона ж зробила крок назустріч?
— Я теж так думаю. Але мати невблаганна. У неї все або чорне, або біле. Якщо вони вороги — значить, жодних зустрічей. Жодних подарунків. Жодних прогулянок. А мені було важливо, щоб у донечки залишився зв’язок із тими, хто її любить, хоч би й з іншого боку.
Тепер Оксана боїться повторення сцени. Бабуся, яка колись допомагала, тепер стала запеклим ворогом. Мати вимагає повного розриву з минулим. А дівчина метається між тим, що правильно, і тим, що необхідно.
— Що мені робити? Позбавити дитину другої бабусі — це правильно? Але й з матір’ю сваритися — не вихід. Я вже сама, з дитиною, без підтримки. Мені страшно. Але я втомилася жити між двох вогнів. Просто хочу, щоб моя донька виросла у мирі, а не у вічних війнах дорослих жінок…
