Олена спішила до шкільного подвір’я — забрати онуку після занять. На обличчі сяяла усмішка, каблучки дзвеніли по плитці, наче в її молодості, коли серце ще вірило у добро і вдячність. Настрій був на висоті: нарешті вона купила своє житло — хоч і невеличку, але затишну однушку у новобудові. Світла, чиста, з новою кухнею та видом на парк — ця квартира була для Олени символом свободи і перемоги.
Вона йшла до цього довго: майже два роки жила скромно, економила, продала старий будинок у селі, який колись будувала з чоловіком, — і додала трохи грошей від доньки, пообіцявши повернути. Донька з чоловіком — молоді, їм самі кошти потрібні, а Олені вистачає і половини пенсії, тим більше тепер, коли є своя оселя.
Біля школи її вже чекала восьмирічна Софійка — її радість, її сенс життя. Пізня дитина у доньки — народила майже у сорок. Олена не хотіла переїжджати до міста, але поступилася проханню допомогти з онукою. Вдень забирала дівчинку зі школи, гуляла, годувала, чекала, поки батьки повернуться з роботи — і йшла до себе. Квартиру оформили на доньку — для безпеки, щоб не потрапити на шахраїв, але в душі Олена все одно вважала її своєю.
Вони йшли доріжкою, тримаючись за руки, коли онука раптом зупинилася й подивилася бабусі у вічі:
— Бабусю… мама казала, що тебе треба віддати у будинок для літніх…
Ніби удар. Земля пішла з-під ніг. Олена аж спинилася.
— Що ти сказала, Софійко? — глухим голосом перепитала вона.
— Ну… у такий дім, де всі бабусі живуть. Мама казала, що тобі там не буде нудно…
Олена відчула, як усе всередині стислося. Вона посміхнулася, як могла, але губи тремтіли.
— А ти звідки це знаєш?
— Я чула, як мама з татом розмовляли на кухні. Мама сказала, що вже все з якоюсь тітою домовилася. Тільки тебе одразу не віддадуть, почекають, поки я виросту. Але ти мамі не кажи, що я сказала… будь ласка…
— Добре, сонечко… не скажу, — Олена ледве відчинила двері квартири. — А я щось погано почуваюся, піду трохи полежу… а ти переодягнися, гаразд?
Софійка побігла у свою кімнату, а Олена опустилася на диван, не роздягаючись. Перед очима пливлі стіни, а у вухах дзвенів голос онуки: *будинок для літніх… тобі там не буде нудно… вже домовилися…*
Три місяці потому вона зібрала речі. Без скандалів, без докорів. Просто одного дня закрила двері своєї квартири — і більше туди не поверталася.
Тепер Олена живе у селі — орендує невелику хатку у старої подруги. Там і повітря інше, і люди тепліші. Вона копить на свій будиночок, хоч і скромний. Подруги й далекі родичі підтримують її — хто словом, хто ділом. Хоча й знайшлися такі, що осуджують:
— А що ж не поговорила з донькою? Може, дитина щось вигадала?
— Дитина такого не вигадала б, — твердо відповідає Олена. — Я знаю свою доньку. Жодного дзвінка, жодного листа — з того дня, як я поїхала. Значить, усе правда. І нехай вона зрозуміє, що я все дізналася. Я їй не дзвоню. І не буду. Я не винна.
