Ось історія, переказана по-нашому.
Після пологів батьки сказали: «Більше на нас не розраховуйте», але ми обрали любов, а не страх.
Я працюю медсестрою. З 1990 року — в обласному роддомі у Львові. Робота була важкою, зміни — виснажливими, але я завжди знала, для чого це роблю: щоб одного дня самій стати матір’ю та зустріти свою дитину в цих стінах не як лікарка, а як мама.
Вагітність пройшла спокійно. Усі аналізи показували, що дівчинка розвивається без ускладнень. Ми з чоловіком, Ярославом, з нетерпінням готувалися до зустрічі з донечкою — купили ліжечко, одяг, усе для виписки. Родичі теж чекали на новонароджену. Найбільше хвилювався свекор — обіцяв подарунок на виписку, дзвонив майже щодня: «Ну що, усе гаразд? Коли?»
Ми не знали, що після пологів усе в нашому житті зміниться. Те, що здавалося надійним, розсиплеться, а любов пройде важке випробування.
Пологи пройшли швидко. Дівчинка народилася з вагою 2900 грамів і зростом 45 сантиметрів — маленька, але міцна. Мені її відразу показали, потім забрали на огляди. Трохи пізніше принесли на перше годування — вона смоктала мляво, але я впоралась. Потім нас перевели до палати. За годину зайшли двоє лікарів: акушер і неонатолог. Обличчя у них були напружені, погляд — співчутливий. Я відразу зрозуміла: щось не так.
Один із них тихо промовив:
— Наталіє, у вашої донечки синдром Дауна. Ви ж медик, розумієте, що це — діагноз на все життя. Ми пропонуємо вам не гаяти час і написати відмову. Ви ще молоді, зможете народити здорову дитину.
Я завмерла. В очах потьмарило. Відчула, як щось усередині обірвалося. А потім — як щось сильне, інстинктивне, піднялося в грудях: це моя донька. Моя. І я її нікому не віддам.
— Вибачте… — прошепотіла я, — я маю поговорити з чоловіком. Думаю, він скаже «ні».
— Звичайно, подумайте. Коли вирішите — зайдіть до нас.
Після їхнього виходу донечка заридала. Її маленькі долоні потяглися до мене. Я притиснула її до себе і в ту ж мить зрозуміла: без неї я не зможу жити.
Подзвонила Ярославу. За годину він уже був поруч. Ми разом увійшли до кабінету завідувачки. Йому теж запропонували підписати відмову. Він мовчав. Потім підійшов до пелюшкового столика, подивився на малу і тихо сказав:
— Ми нічого не підписуватимемо. Ми забираємо доньку додому.
Ми назвали її Соломією. Ім’я спало на серце одразу — ніжне, ясне, сильне.
Три дні потому до нашої палати поклали ще одну жінку. Їй було за тридцять, це була її п’ята вагітність. Вона з порогу заявила: «Дитину залишу». Коли їй повідомили, що у доньки синдром Дауна, вона навіть не здригнулася. Просто сказала: «Оформляйте відмову. І годувати не збираюся».
Я не витримала. Попросила у медсестри дозвіл пригодувати дівчинку. Її принесли. Коли я взяла цю крихту на руки, серце стиснулося — вона була такою беззахисною, тихенькою, немов усе розуміла.
Подзвонила чоловікові. Він помовчав, потім сказав: «Якщо хочеш — давай заберемо й її. Нехай у Соломії буде сестра».
Я знову пішла до завідувачки. Сказала, що готові взяти другу дитину. Ніхто не вважав нас божевільними. Навпаки, увесь персонал обіймав мене зі словами: «Ви — наша героїня».
Ми залишилися ще на тиждень — чекали, поки відпаде пуповина у другої дівчинки. Ми назвали її Марічкою.
День виписки став найщасливішим у нашому житті. Ми вийшли з роддому не з однією, а з двома дітьми. В одному візку — Соломія, в іншому — Марічка. Обидві — наші. Обидві — любі.
Але цей світлий день не всім приніс радість. Коли ми розповіли батькам, що взяли двох дівчаток, одна з яких — прийомна, реакція була холодною. Мої батьки, а особливо свекор, заявили:
— Більше не спілкуватимемося. Ви зробили свій вибір — справляйтеся самі. Допомоги від нас не чекайте!
І справді — жодного дзвінка, жодної гривні допомоги. Ми залишилися самі.
Це були важкі роки. І безсонні ночі, і хвороби, і втома. Але воно того варте. Ми любили своїх дочок, як нікого в житті. Вони росли дружними, веселими, розумними. У шість років вони знали абетку, намагалися читати. Єдине — нам довелося переїхати ближче до спецшколи, щоб забезпечити Соломії кращі умови.
Батьки через роки зрозуміли, що помилялися. Почали поступово навідуватися. Дівчатка обожнювали гостей, раділи кожній зустрічі.
Ми не тримали зла. Ми обрали любов, а не страх. І ні на мить не пожалкували про це.
