Гірка правда на подушці: «Я приїхала назавжди»
Оксана повернулася додому зламана. Все всередині шепотіло: чоловік знову не ночував. І, судячи з розкиданих речей та брудної посуду, поспішав кудись, залишивши після себе лише сліди байдужості. Вона механічно почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, раптом завмерла. На наволочці — чуже, руде, довге волосся. Тремтячими руками вона пішла на кухню — дві чашки, губна помада. Оксана дивилася на все це, ніби крізь каламутну воду. Але цього разу не заплакала. Вона чітко усвідомила: час діяти.
Колись у Оксани була проста дівоча мрія — знайти свого принца. Родом із маленького села, вона завжди мріяла про велике місто, про гарне життя, про щастя. Вчилася, підробляла ввечері в кав’ярні, допомагаючи тіті Марії, якій після розлучення було не до змін. Грошей не вистачало. Мати присилала по трохи, але в мачухиного домі чужа дитина — завжди на другому плані. Усе, чого досягла, Оксана робила сама. І вірила: колись кохання витягне її із сірності.
І кохання прийшло. У кав’ярню, де вона працювала, часто заходив Тарас — старший, впевнений, при грошах. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише авто, а й ціла черга шанувальниць. Він помітив її. І Оксана швидко витіснила всіх — навіть ту «наречену», яка виявилася хрещеницею батька. Тарас обрав саме її.
Весілля було як у кіно — розкішне, дороге, сліпуче. Батьки Тараса прийняли її з натягнутою усмішкою, але змирилися: син пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала усім: від сукні до кольору волосся невістки. Оксана слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. У родині був порядок, затишок, турбота. Цілий рік — як у казці.
Але час ішов. Вагітність не наставала. І одного дня свекруха просто поставила перед фактом:
— Я тебе записала до лікаря. Час з’ясувати, у чому справа.
Оксана почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім пролунав вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати. Як жити тепер? Але скоро зрозуміла — казати не доведеться. Усе вже сказано. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, подолаємо. Головне — разом, — промовила вона.
Тарас підтримав: «Я тебе не кину». Оксана повірила. Але поступово почалися походи до лікарів, клінік, процедур. А чоловік все частіше затримувався. Потім переїхав у сусідню кімнату. А потім і зовсім частіше ночував у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Світлани народився син. Оксана стала хрещеною. Данилко став її світлом. Але Світлана з чоловіком загинули в аварії. Данилко залишився сиротою. Поки Оксана збиралася навідити хлопчика, його вже забрав Андрій — брат Світлани, той самий хлопець, що колись дарував їй цукерки та зошити.
— Ми вже старенькі, — сказали батьки Світлани. — А він молодий, та й весілля у нього на горизонті. Хай сам ростить.
Оксана не могла змиритися: дитину виховуватиме чужа жінка. Мачуха. У голові засіла думка: забрати Данилка собі. Переконати Андрія. Може, він поступиться.
Але Андрій не поступився:
— Це мій племінник. Я присягнув сестрі — ніколи його не покину!
І раптом, ніби в гарячці, додав:
— А хочеш — виходь за мене. Разом будемо його ростити. Я тебе завжди кохав, а ти носом крутила.
— Ти з глузду з’їхав?! — випалила Оксана. Потім пожалкувала. Але було пізно.
Додому вона повернулася зламана. І ось — чуже волосся на подушці. Помада. Чашки. Правда різанула наживо. А чи був він у батьків? А ці «відрядження»?
Усе, що їх пов’язувало, — це почуття обов’язку, звичка, страх залишитися самій. Вона швидко зібрала речі, документи і залишила записку:
«Так усім буде краще…»
У Тараса будуть діти. У його батьків — онуки. У Андрія — сім’я. У Данилка — мама. А в неї?
Кохання? Хто знає, що це таке. Може, воно вже поруч.
Андрій відчинив двері сонний, збентежений:
— Ти знову?.. Чого тобі?
Оксана заплющила очі і тихо прошепотіла:
— А я… назавжди приїхала…
