Я залишила мамі машину, а брат її розібрав: а тепер мама ображається, що я на неї накричала
Я лише хотіла зробити добро. Виїжджаючи у чергову відрядження, я віддала ключі від своєї машини матері. Навіщо їй напружуватися, носити пакети з магазину в руках, коли в гаражі стоїть справна, обслужена іномарка? Але те, чого я боялася найбільше, таки сталося. Вона передала ключі моєму молодшому братові. А він… він її розбив. Не на смерть, звісно — але ремонт коштуватиме стільки, що у мене аж пішов мороз по шкірі. А страховка покриє навіть не половину.
Я — логістка, часто їзджу по областях. Іноді навіть за кордон. На короткі дистанції завжди користуюся власною машиною: швидше, зручніше, а найголовніше — надійно. За кермом я була обережною. За одинадцять років водіння — жодної аварії через мою провину. Так, пару раз у мене в’їжджали не найтверезіші водії. Але в цілому я завжди тримала обережність. Міняла машини рідко, але доглядала за ними. Всі були з пробігом, економила. А минулого року вирішила — досить. Я заслужила новий автомобіль. Не чийсь, не перефарбований після аварії, без підкручених показників — свій.
Взяла кредит, вклала всі заощадження — і купила нову «Славуту». Запах новини, ідеальні гальма, панорамний дах. Я мріяла про неї. Та не встигла натішитися — робочі поїздки участилися, і машина майже не їздила. А мати, яка теж має права, почала просити: «Ну можна я іноді буду брати її — до магазину, до лікаря?» Я не заперечувала. Вона їздить акуратно, до того ж це рідна людина.
Я поставила одну умову: жодних ключів братові. Мій молодший брат — уособлення всього, від чого у водіїв сивіє волосся. Він лихач. Любить обгони, різкі старти, недотримання дистанції. Його позбавляли прав. Останні два автомобілі пішли на брухт. Я його обожнюю, але довірити йому машину — все одно що дати дитині гранату. Мама похитала головою, присягалася: «Ні, ні, він навіть не підійде».
Минуло кілька місяців. Повертаюся додому — і дізнаюся: машина розбита. Брат узяв її без питань. Та й ні — з дозволу мами. Вона віддала йому ключі. Я була в лютості. По-перше, вона знала, як я до цього ставлюся. По-друге, машина розбилася, бо він навіть не подумав змінити літню гуму на зимову. Я, виїжджаючи, не встигла — просила маму. Вона забула. А братові й в голову не спало — сів і поїхав. На обмерзлій трасі, у повороті, не втримав керування. Влетів у стовп.
Коли я побачила вм’ятини, розбиту фару й викривлений капот, у грудях защеміло. Нова машина. Кредит не сплачений. Я навіть місяця не наїздила, а тепер вона стоїть під будинком — ні жива, ні мертва.
Не втрималася. Накричала. Так, голосно, різко, але хіба я не мала права? Я просила. Благала. Попереджала. І ось результат.
«Це лише залізо, — кинула мати, не дивлячись у вічі. — Не засмучуйся. Відремонтують. Головне, що всі живі. А якщо ще раз піднімеш на мене голос, я з тобою взагалі розмовляти не буду».
Брат — у найкращих традиціях. Биє себе в груди, обіцяє повернути гроші за ремонт. Та звідки? Зарплата у нього смішна, боргів — на півжиття. А мама чекає від мене вибачень. Вона на мене обижена. Не він, хто влетів у стовп, не вона, хто порушила обіцянку. Винувата я.
А я ходжу пішки. І думаю: невже в моїй родині ніхто не здатний визнати провину? Невже я ще й винна в тому, що залишилася без транспорту, на який працювала роками?
