Олена спішила до шкільного подвір’я — забрати онуку після уроків. На її обличчі сіяла усмішка, а підбори туфель дзвеніли по бруківці, наче в її молодості, коли серце ще не знало зради. Настрій був на підйомі: нарешті вона придбала своє житло — невелику, але затишну однушку в новобудові. Світлу, чистеньку, з новою кухнею і видом на сквер — ця квартира стала для Олени символом волі і перемоги над обставинами.
Вона йшла до цього довго: два роки жила скромно, збирала, продала стару хату в селі, яку колись будувала разом із чоловіком, — і додала трохи допомоги від доньки, пообіцявши повернути. Донька із зятем — молоді, їм самі гроші потрібні, а Олені тепер вистачає і половини пенсії, особливо коли є свій дах над головою.
Біля школи її вже чекала восьмирічна Зоряна — її радість, її сенс. Пізня дитина доньки — народила майже у сорок. Олена не хотіла переїжджати до міста, але поступилася проханням допомогти з онукою. Вдень вона забирала дівчинку зі школи, гуляла, годувала, чекала, поки батьки повернуться з роботи, — і йшла до своєї квартири. Формально житло було записане на доньку — на всяк випадок, щоб не потрапити на шахраїв, але глибоко в душі Олена все одно вважала його своїм.
Вони йшли стежкою, тримаючись за руки, коли онука раптом зупинилася і подивилася бабусі в очі:
— Бабусю… мама казала, що тебе треба віддати до будинку для літніх…
Ніби удар. Земля пішла з-під ніг. Олена навіть спинилася.
— Що ти сказала, Зоєнько? — приглушеним голосом перепитала вона.
— Ну… до такого будинку, де живуть усі бабусі. Мама казала, що тобі там не буде нудно…
Олена відчула, як усе всередині стислося. Вона посміхнулася, як могла, але губи тремтіли.
— А ти звідки це знаєш?
— Я чула, як мама з татом розмовляли на кухні. Мама казала, що вже все домовилася з якоюсь тітою. Тільки тебе одразу не віддадуть, почекають, поки я підросту. Але ти мамі не кажи, що я розповіла… будь ласка…
— Гаразд, сонечко… не скажу, — Олена ледве відчинила двері квартири. — А я щось погано почуваюся, трохи полежу… а ти переодягнися, добре?
Зоряна побігла до своєї кімнати, а Олена опустилася на диван, не роздягаючись. Перед очима плив стіни, а в вухах дзвенів голос онуки: дім для літніх… тобі там не буде нудно… вже домовилися…
Через три місяці вона зібрала речі. Без скандалів, без докорів. Просто одного дня закрила двері своєї квартири — і більше туди не повернулася.
Тепер Олена живе в селі — знімає невелику хату у старої подруги. Там і повітря інше, і люди тепліші. Вона збирає на свою оселю, хай навіть скромну. Подруги й далекі рідні підтримують її — хто словом, хто ділом. Хоча знаходяться й такі, що осуджують:
— А поговорити з донькою не доля була? Може, дитина все видумала?
— Дичина такого б не видумала, — твердо відповідає Олена. — Я знаю свою доньку. Жодного дзвінка, жодного листа, жодного слова — відтоді, як я поїхала. Значить, усе правда. І нехай вона зрозуміла, що я все дізналася. Я їй не дзвоню. І не буду. Я не винна…
