Олена поспішала до школи — забрати онуку після уроків. На обличчі сяяла усмішка, а підбої черевиків дзвеніли по плитці, ніби у її молодості, коли серце ще вірило у добро і вдячність. Настрій був на висоті: нарешті вона купила своє житло — невеличку, але затишну однушку у новобудові. Світла, чиста, з новою кухнею та видом на парк — ця квартира стала для Олени символом свободи та перемоги.
Вона дуже до цього йшла: майже два роки жила скромно, економила, продала старий будинок у селі, який будувала разом із чоловіком, — і додала трохи грошей від дочки, обіцяючи повернути. Донька з чоловіком — молоді, їм самі потрібні кошти, а Олені вистачає і половини пенсії, особливо тепер, коли є своя оселя.
Біля школи її вже чекала восьмирічна Соломія — її радість, її сенс життя. Пізня дитина у доньки — народила майже у сорок. Олена не хотіла переїжджати у місто, але поступилася проханню доньки допомогти з онукою. Вранці відводила до школи, після уроків гуляли, вечеряли, чекали, поки батьки повернуться з роботи — і йшла до себе. Квартиру формально оформили на доньку — для безпеки, але Олена у душі вважала її своєю.
Вони йшли доріжкою, тримаючись за руки, коли Соломія раптом зупинилася і подивилася бабусі у вічі:
— Бабусю… мама казала, що тебе потрібно віддати у будинок для літніх…
Наче удар. Земля під ногами захиталася. Олена навіть спинилася.
— Що ти сказала, Соломійко? — глухим голосом перепитала вона.
— Ну… у такий будинок, де живуть усі бабусі. Мама казала, що тобі там буде не нудно…
Олена відчула, як все всередині стислося. Вона посміхнулася, як змогла, але губи тремтіли.
— А ти звідки це знаєш?
— Я чула, як мама з татом розмовляли на кухні. Мама казала, що вже все домовилася з якоюсь тітонькою. Тільки тебе відразу не віддадуть, дочекаються, поки я підросту. Але ти мамі не кажи, що я сказала… будь ласка…
— Гаразд, сонечко… не скажу, — Олена ледве відкрила двері квартири. — А я щось погано почуваюся, піду трохи полежу… а ти перевдягнися, добре?
Соломія побігла у свою кімнату, а Олена опустилася на диван, навіть не роздягнувшись. Перед очима пливло, а у вухах дзвенів голос онуки: будинок для літніх… тобі там буде не нудно… уже домовилися…
Через три місяці вона зібрала речі. Без скандалів, без докорів. Просто одного разу закрила двері своєї квартири — і більше туди не повернулася.
Тепер Олена живе у селі — знімає невелику хату у давньої подруги. Там і повітря інше, і люди сердечніші. Вона збирає гроші на свій будиночок, хоч і скромний. Подруги та далекі родичі підтримують — хто словом, хто ділом. Хоча знаходяться й такі, що осуджують:
— А поговорити з донькою не доля була? Може, дитина все видумала?
— Дитина такого не видумала б, — твердо відповідає Олена. — Я знаю свою доньку. Жодного дзвінка, жодного листа, ані слова — з того дня, як я поїхала. Значить, це правда. І нехай вона знає, що я все зрозуміла. Я їй не дзвоню. І не буду. Я не винна.
