Сварка через полиці в холодильнику: «Такого навіть в гуртожитку не було!»

Я запропонувала свекрусі поділити полиці у холодильнику: і почався скандал — «Що за маячня, навіть у гуртожитку такого не було!»

Чотири роки. Саме стільки ми з чоловіком і нашою двомарічною донечкою мешкаємо під одним дахом з його матір’ю — Ганною Іванівною. У старій трикімнатній квартирі на околиці Черкас. Живемо тому, що не можемо собі дозволити інше житло. Мій чоловік працює звичайним слюсарем, я — бібліотекар у місцевій школі. Зарплат вистачає лише на підгузники, хліб та комуналку. Навіть якби я влаштувалася на другу ставку, це не дало б нам можливості знімати житло. Тому терпимо. Кожен день.

Я намагалася бути вдячною. Все ж таки Ганна Іванівна — не чужий людині. І хоч у неї непростий характер, вона — бабуся нашої дитини. Та й допомагає — може посидіти з малям, поки я бігаю до аптеки чи поліклініки. Але чим більше часу минає, тим важче стає. Ніби ходимо по міновому полю. Найменша необережність — і вибух. Спочатку це були дрібниці: не помила тарілку відразу після вечері, не витерла плиту. Потім пішли докори: «Знов твої макарони прокисли», «Чому ти з’їла мій йогурт?» — хоча я його навіть не відкривала.

Я терпіла. Чесно. Та одного разу, коли вона знову звинуватила мене, що її курячий бульйон «зник», я не витримала. Запропонувала поділити холодильник. Чесне й по-доброму: верхня полиця — вам, середня — нам. Ви варите собі, ми — собі. І ніяких звинувачень. Кожному — своє.

Ганна Іванівна завмерла, а потім спалахнула:

— Що ти несеш?! Навіть коли я молодою жила в гуртожитку з шістьма дівчатами у кімнаті — ніхто не ділив холодильник! Все було спільне. А ви що, родина чи сусіди?! Виходить, я варю борщ — а ви мені: «Дякуємо, не треба, у нас своє»? Як ви поясните двомарічній дитині, що банан на нижній полиці — бабусин, і його не можна чіпати?! Що за дурниця?! Не в моєму домі!

І справді — у її домі. Вона не дає нам про це забути жодного дня. Якщо ми дозволимо собі щось — навіть повісити новий рушник або переставити кружку на полиці — вона відразу нагадає: «Це моя квартира. І буде так, як я скажу». Натяків не залишає. Каже прямо.

З іншого боку — вона знає, де купити найдешевше м’ясо, у якій крамниці творог за акцією, а де овочі зі знижкою. Мчить по ринкам з розкладом у голові й завжди приносить додому пакети продуктів за копійки. Іноді я заздрю — у мене немає ні часу, ні сил на такі забіги. Я купую те, що ближче до дому. І так, дорожче. А вона — як снайпер: прицілиться, вичікує — і візьме. Тільки ось усе це потім — привід для докорів. «Я стараюся, витрачаю час, а ви тільки нарікаєте!»

Я намагалася говорити з чоловіком. Пропонувала: давай знімемо хоч якусь однушку, хоч на краю міста. Аби жити окремо. Та він не хоче. «Ми не потягнемо. Мама сама не впорається. Вона образиться…» — і так кожного разу. Він боїться її образити, а я щодня відчуваю, як ображають мене. Тільки мене — ніхто не жаліє.

Свекруша каже, що спільні вечері зміцнюють родину. Але в нашій родині вони закінчуються криками, клацанням дверей і тишею на тиждень. Іноді я просто мрію сісти за стіл і поїсти — спокійно. Не боячись, що хтось кине: «А це ви навіщо їли? Я ж на завтра залишила!» Чи: «Знов ти за собою не витерла стіл!»

Я втомилася. Але виходу немає. Ми застрягли між поколіннями, між бідністю й необхідністю терпіти. Я хочу поїхати. Хочу жити, а не виживати. Але поки що лишається одне — чекати. Чекати, поки донька підросте, поки чоловік наважиться, поки ми назбираємо хоч на оренду…

І кожного разу, відчиняючи холодильник, я чую не скрип дверцят. Я чую крик: «У цьому домі все буде по-моєму!»

Оцініть статтю
ZigZag
Сварка через полиці в холодильнику: «Такого навіть в гуртожитку не було!»