Мама завжди ставила мені за приклад старшу сестру: її день народження став останньою краплею
Змалку я відчувала, що для мами я завжди друга. Не остання — ні. Просто друга. Позаду когось достойнішого, успішнішого, «правильнішого». Позаду моєї старшої сестри Соломії. І начебто нічого — адже в кожній родині діти різні. Але мама перетворила наші відмінності на виставу, де я грала вічну «недотепу», а Соломія — золоту дівчину з постаменту.
Скільки себе пам’ятаю, я намагалася. Намагалася довести мамі, що я теж варта чогось. Що я — не гірша. Що я заслуговую на її гордість, на її любов, на її теплий погляд. Але кожен мій крок вперед розчинявся у порожнечі. Я приносила грамоти з олімпіад — у відповідь мовчання. Я вступила на бюджет у престижний університет — «А Соломія закінчила без трійок, от це досягнення». Я знайшла роботу після вишу — «А Соломія вже заміжня, а ти все бігаєш з папірцями». У неї дитина — у мене іпотека. У неї сім’я — у мене «марні амбіції». Кожне моє «я змогла» розбивалося об мамине «та й що?»
Було боляче. Постійно. Неначе я мусила завжди виправдовуватися за те, ким є. Неначе моїх зусиль замало, якщо я не така, як вона — Соломія. Неначе моєї любові замало, щоб мама нарешті побачила в мені не просто «іншу доньку», а просто доньку. Але я терпіла. Терпіла і вірила, що колись… вона оцінить.
Минулої осені мама вийшла на пенсію. Грошей у неї обмаль, здоров’я пошановує. Я взяла на себе комунальні платежі, ліки, продукти. Допомагала, як могла, хоча й сама ледве зводила кінці з кінцями. Місяць тому я зробила в її квартирі капітальний ремонт — замінила проводку, поклеїла шпалери, купила нову плиту. Виклала всі свої заощадження. Просто хотіла, щоб їй було затишно.
А через три дні в неї був день народження. Я не змогла купити подарунок. Жодної гривні не лишилося. Але я прийшла — з букетом, з тортом, з щирими побажаннями. Обняла її, поцілувала в щоку, побажала здоров’я. А вона… Вона схопилася серед гостей і голосно запитала:
— Ну, а де подарунок? Хіба не знаєш, що на день народження без подарунка не приходять?
У кімнаті повіття завмерло. Мені стало так соромно, як ніколи. Я не знала, що відповісти. І тільки зараз зрозуміла: от вона, остання крапля. Все. Більше я не буду тягнутися до неї, як до сонця, яке мене не гріє. Не буду намагатися заробити любов, яка, мабуть, мені ніколи не належала.
Я не злюся. Я втомилась. І тепер знаю точно: з цього дня житиму для себе. Не для маминої похвали, не для порівнянь з «ідеальною сестрою», не заради «схвалення». Мої гроші, мої сили, мій час — більше не витрачатимуться на того, хто не бачить у мені нічого, крім «не Соломії».
Інколи, щоб навчитися любити себе, треба перестати доводити це іншим. Навіть тим, хто дав тобі життя.
