З того дня, як Марійка вийшла заміж, минуло чимало років. І з кожним роком між нами утворювалась все більша прірва. Здавалося, вона просто викреслила нас із свого життя. Дзвонила все рідше, приїжджала ще рідше. А при зустрічі її очі були холодними та байдужими.
У ту п’ятницю я довго вагалась набрати їй. Ми з Іваном планували скромно відзначити нашу річницю — тридцять років разом. Хотілося просто зібрати родину, спекти шашлики, посидіти за одним столом. Хотілося тепла, рідних голосів, хоч би на кілька годин…
— Ало, — нарешті відповіла Марійка, задихавшись.
— Марусенько, це мама. Ти що, у тренажерному залі знову? Зручно говорити?
— Ні, мамо, Тарасові машину мию.
— А чому ти?
— А хто ж, мамо? На мийку везти — дорого. Я ж не з діаманту.
— Ну, добре, доню… Я ось тобі хотіла — приїжджай із Тарасом у неділю до нас. У нас з татом річниця. Посидимо, поговоримо…
— А чого це ви раптом вирішили святкувати? — усміхнулась вона. — Сивина в голову — диявол у ребро?
— Тридцять років, Марусю. Як не відзначити?
— Вибач, мамо. Не вийде. Нас запросили на весілля — друг Олега жениться. Весілля-то одне, а у вас річниці ще будуть.
Я стиснула трубку, намагаючись не показувати, що в грудях уже кипить образа.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, мамо. Але як людям відмовити? Не ображайся, обов’язково вас потім привітаємо.
— Ну добре, — прошепотіла я, — подзвоню твоєму братові.
Ярослав теж не зміг. У нього були свої плани. Коли я поклала трубку, сльози пішли самі. Як у дитини, якій не дали цукерку. Як у матері, яку забули.
— Ганно, що трапилось? — увійшов Іван і побачив, як я тихо плачу на кухні.
— Нічого, Ване… Просто діти не приїдуть. А я, дурна, уявляла — зберемося всі разом…
— Ну, годі. Це наш день. Ми з тобою — і цього достатньо.
Вночі я не могла заснути. Обида давила. Всередині кричало: «Чому? Чому я їм не потрібна? Невже ми мало зробили? Ми їх вивчили, дали житло, допомагали, як могли… А тепер — чужі…»
— Ганно, — шепотів Іван, — у них своє життя. А в тебе є я. І я — тут.
— А мені пусто, Ване… — лише й вимовила я. — Ти на роботі цілими днями, а я сама…
Наступного дня він прийшов рано, раніше звичайного. Посміхався.
— Щось трапилось?
Він дістав із-за спини велетенський букет.
— Це тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Тільки ти і я.
Будинок був як із казки: дерев’яний, з видом на озеро, квіти навколо, спів птахів. Вранці я прокинулась від запаху — вся постіль була всипана пелюстками. На дзеркалі сяяв напис: «З річницею, кохана!»
Я ледве стримала сльози щастя. А коли глянула у вікно — побачила Івана з кошиком у руках. Він підійшов, відкрив його — і звідти почулося тихе «няв». Маленький рудий клубочок, пухнастий і кумедний, дивився на мене.
— Ну що, візьмеш нового члена сім’ї? — посміхнувся він, як хлопчисько.
— Ване… Це найкраще свято в моєму житті…
Ми провели тиждень, як у медовий місяць. Сім днів, а спогадів вистачило на ціле життя. А коли повернулися — телефони розривалися.
— Мам! Де вас носило?! Ми вам дзвонили, шукали! Телефон не працює!
— Спокійно, доню. Ми з татом відпочивали. Маємо ж право трохи пожити для себе?
— Звісно… Просто ти не дзвонила, не хвилювалася…
— Тепер твоя черга хвилюватися. А ми з татом вирішили пожити для себе.
— Для себе? Мам, ти це серйозно?
— У нас з татом — другий медовий місяць. І нам зараз не до вас.
Минув рік. Ми з Іваном живемо по-новому. Він пішов з роботи, ми стали скромнішими, але щасливішими. Діти стали уважнішими, дзвонять, приїжджають. А ми дивимося одне на одного — і дякуємо долі за те, що не дали себе забути. Що згадали: у цьому житті найголовніше — МИ.
