З того дня, як Ірина вийшла заміж, минуло вже чимало років. І з кожним роком між нами ставало все більше порожнечі. Здавалося, вона просто викреслила нас із свого життя. Дзвонила дедалі рідше, приїжджала ще рідше. А при зустрічі її очі були холодними й байдужими.
У ту п’ятницю я довго не наважувалася набрати її номер. Ми з Василем планували скромно відзначити нашу річницю — тридцять років разом. Хотілося просто зібрати родину, спекти шашлики, посидіти за одним столом. Хотілося тепла, рідних голосів, хоч на кілька годин…
— Ало, — нарешті відповіла Іринка, задихавшись.
— Ірочко, це мама. Ти що, у спортзалі знову? Можна поговорити?
— Ні, мам, машину Дмитру мию.
— А чому ти?
— А хто ж, мам? На мійку везти — дорого. Я ж не з кришталю.
— Ну, добре, доню… Я ось про що — приїжджай із Дмитром у неділю до нас. У нас із татом річниця. Посидимо, побалакаємо…
— А що це ви раптом вирішили святкувати? — усміхнулася вона. — Сивина в голову — чорт у ребро?
— Тридцять років, Іро. Як не відзначити?
— Вибач, мам. Не вийде. Нас запросили на весілля — друг Олега жениться. Весілля-то одне, а в вас річниці ще будуть.
Я стиснула трубку, намагаючись не показати, що в грудях уже бурхнула образа.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, мам. Але як людям відмовити? Не ображайся, ми обов’язково вас потім привітаємо.
— Ну добре, — прошепотіла я, — подзвоню твоєму братові.
Богдан теж не зміг. У нього були свої плани. Коли я поклала трубку, сльози пішли самі собою. Як у дитини, якій не дали цукерку. Як у матері, яку забули.
— Наталко, що трапилося? — увійшов Василь і побачив, як я тихо плачу на кухні.
— Нічого, Васелю… Просто діти не приїдуть. А я, дурна, мріяла — зібратися всім разом…
— Ну, годі. Це наш день. Ми з тобою — і цього достатньо.
Вночі я не могла заснути. Обида давила. Всередині кричало: «Чому? Чому я їм не потрібна? Невже ми мало зробили? Вивчили їх, дали квартири, допомагали, як могли… А тепер — чужі…»
— Наталко, — шепотів Василь, — у них своє життя. А в тебе є я. І я — тут.
— А мені порожньо, Васелю… — лише й вимовила я. — Ти на роботі цілими днями, а я сама…
Наступного дня він прийшов рано, раніше звичайного. Усміхався.
— Щось трапилося?
Він дістав з-за спини величезний букет.
— Це тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Тільки ти й я.
Будиночок був як із казки: дерев’яний, з видом на озеро, квіти навколо, спів птахів. Вранці я прокинулася від запаху — вся постіль була всипана пелюстками. У кутках висіли повітряні кульки, а на дзеркалі червоніло напис: «З річницею, кохана!»
Я ледь стримала сльози щастя. А коли виглянула у вікно — побачила Василя з кошиком у руках. Він підійшов, відкрив — і звідти почулося тихе «няв». Маленький рудий клубочок, пухнастий і кумедний, дивився на мене.
— Ну що, приймеш нового члена родини? — усміхнувся він, як хлопчисько.
— Васелю… Це найкраще свято в моєму житті…
Ми провели тиждень, як у медовий місяць. Сім днів, а спогадів вистачило на ціле життя. А коли повернулися — телефони розривалися.
— Мам! Де ви пропали?! Ми вам дзвонили, шукали! Телефон не працює!
— Спокійно, доню. Ми з татом відпочивали. Маємо ж право трохи пожити для себе?
— Звичайно… Просто ти не дзвонила, не хвилювалася…
— Тепер твоя черга хвилюватися. А ми з татом вирішили пожити для себе.
— Для себе? Мам, ти це серйозно?
— У нас із татом — медовий місяць. І нам зараз не до вас.
Минув рік. Ми з Василем живемо по-новому. Він звільнився, ми стали економнішими, але щасливішими. Діти стали уважнішими, дзвонять, приїжджають. А ми дивимося одне на одного — і дякуємо долі за те, що не дали себе забути. Що згадали: у цьому житті найголовніше — МИ.
Життя навчило нас: інколи треба відпустити, щоб повернути. А найбільше щастя — не в тому, що дають, а в тому, що віддають самі.